Ользі Олексіївні Ткач (дівоче прізвище Жиленко), уродженці с. Протопопівка, коли розпочалася у 1941 році війна, було всього три роки. Цими травневими днями жінка зустріла 81-шу весну. Звісно, в її пам’яті закарбувалися лише окремі фрагменти війни, коли вона була вже у більш дорослому віці і краще усвідомлювала події, які відбувалися навкруги.
Сьогодні подумки повертаючись у ті далекі часи, Ольга Олексіївна пригадує, що у будинку, в якому вона проживала разом зі своїми батьками, на час війни залишилися жити тільки вони удвох із мамою Іриною.
– Якось вночі до нашої хати зайшли німці і забрали тата в полон. Вивели його з хати у чому був одягнений — в одній спідній білизні. Куди його повели, чим змушували займатися, чи він живий і при доброму здоров’ї — ми з мамою не знали протягом усіх років, поки тривала війна. Про батька не було жодної звістки, — розповідає Ольга Ткач.
Зі слів моєї героїні, найбільший відбиток в її дитячій пам’яті залишив випадок, коли німецька вівчарка забігла у хату та, поклавши передні лапи на піч, де ховалася дівчина, почала наближатися до неї і неабияк налякала останню.
Жінка розповідає, що у рідній Протопопівці не було великих боїв, а точилися вони здебільшого за селом. У самому ж населеному пункті була невелика перестрілка.
– У нашій хаті розташувалася німецька кухня, а через дорогу, у сусідів, був їхній штаб. Мати боялася, щоб вони нас не повбивали. Та вони не були агресивно чи вороже налаштовані стосовно нас: не били, не знущалися, не погрожували. Один німець навіть пригощав мене шоколадкою та подарував дзвінок до велосипеда. На той час мені було приблизно років п’ять-шість. А от, як вони поводили себе з іншими людьми, я не знаю. Коли ж у 1946 році до рідної хати повернувся після полону батько, нашій радості не було меж. Вже у післявоєнний час народився мій молодший брат, — пригадує Ольга Ткач.
За мирних обставин Ольга закінчила школу, влаштувалася працювати, вийшла заміж. Разом із чоловіком Яковом (нині покійним) народили та виховали двох доньок — Наталку та Людмилу. Зараз жінка проживає сама, має четверо онуків та двох правнуків.
– Якось вночі до нашої хати зайшли німці і забрали тата в полон. Вивели його з хати у чому був одягнений — в одній спідній білизні. Куди його повели, чим змушували займатися, чи він живий і при доброму здоров’ї — ми з мамою не знали протягом усіх років, поки тривала війна. Про батька не було жодної звістки, — розповідає Ольга Ткач.
Зі слів моєї героїні, найбільший відбиток в її дитячій пам’яті залишив випадок, коли німецька вівчарка забігла у хату та, поклавши передні лапи на піч, де ховалася дівчина, почала наближатися до неї і неабияк налякала останню.
Жінка розповідає, що у рідній Протопопівці не було великих боїв, а точилися вони здебільшого за селом. У самому ж населеному пункті була невелика перестрілка.
– У нашій хаті розташувалася німецька кухня, а через дорогу, у сусідів, був їхній штаб. Мати боялася, щоб вони нас не повбивали. Та вони не були агресивно чи вороже налаштовані стосовно нас: не били, не знущалися, не погрожували. Один німець навіть пригощав мене шоколадкою та подарував дзвінок до велосипеда. На той час мені було приблизно років п’ять-шість. А от, як вони поводили себе з іншими людьми, я не знаю. Коли ж у 1946 році до рідної хати повернувся після полону батько, нашій радості не було меж. Вже у післявоєнний час народився мій молодший брат, — пригадує Ольга Ткач.
За мирних обставин Ольга закінчила школу, влаштувалася працювати, вийшла заміж. Разом із чоловіком Яковом (нині покійним) народили та виховали двох доньок — Наталку та Людмилу. Зараз жінка проживає сама, має четверо онуків та двох правнуків.