Зазвичай, дорослі кажуть, що діти мало що пам’ятають з дитинства. А от 78-річна жителька села Протопопівки, в минулому — вчитель початкових класів Лідія Іванівна Касян (дівоче прізвище Шумська) стверджує протилежне. Її дитинство припало на ті роки, коли повсюди гриміли бої Великої Вітчизняної війни. Народилася Лідія у січні 1941 року. У Протопопівці проживала із батьками, старшим братом та старим дідусем. Іван Шумський, батько Лідії, працював на місцевій залізниці машиністом електростанції, а Ганна Шумська, мати дівчини, була домогосподаркою.
— У моїй пам’яті назавжди зафіксувалася картина, коли під час війни нас із братом дідусь переховував у погребі. Було спустить в яму по драбині, а потім витягне її, заховає, а сам завжди залишається нагорі Ще гарно пам’ятаю, коли незадовго до звільнення Протопопівки побачила на нашому городі велику кількість снопів з кукурудзи. Пригадую, як напередодні визволення села батько посадив нас з братом на коліна, а ми по черзі дивилися у його бінокль. Бачили, що німці вже відступають, а далеко, десь аж на околицях села, лунали поодинокі постріли та горіло кілька хат, — пригадує Лідія Касян.
Від своєї співрозмовниці дізнаюся, що Протопопівка під час війни 1941–1945 років, на відміну від інших сіл, не дуже постраждала. Тут вціліли хати, двори, не було особливої розрухи. Здебільшого, військові дії проходили за селом, в напрямку Косівки.
Лідія Касян стверджує, що вціліти Протопопівці у воєнні роки вдалося завдяки уродженцю цього села, фронтовику Івану Петровичу Горяці (після війни чоловік жив і працював у Протопопівці). Ведучи боротьбу з ворогом, чоловік намагався усіляко відводити німців від села: степом, луками.
Не могла я не поцікавитися у Лідії Касян, чи пам’ятає вона, якими були німці, як поводилися із членами їхньої родини. На що вона відповіла:
— Німецький штаб розмістився у нашій хаті, тож батьки змушені були перебратися жити в літню кухню. Матері німці наказали залишити нас із старшим братом Миколою у хаті на печі, завішеній ковдрою. Щодня після вечері один із німців виходив з-за столу останнім та потайки кидав нам на піч шматки хліба, галетного печива, консерви. А готувала їсти їм наша мама. Та якось одного разу її забрали поліцаї, щоб разом з іншими місцевими жителями відправити працювати на поле. Проте чоловік, який був головним у тих німців, які мешкали у нашій хаті, домовився, щоб маму звільнили від сільськогосподарських робіт. Тож вона майже одразу повернулася додому. А сталося це тому, що мама готувала дуже смачні обіди. Коли ж у Протопопівку вже прорвалася наша розвідка, то члени розвідгрупи подумали, що мій батько дезертир і хотіли забрати його із собою. На той момент наша родина переживала неймовірне хвилювання за нього і за всю нашу сім’ю. У свою чергу, батько показав їм документи, які вказували на те, що він звільнений від проходження військової служби, у зв’язку із специфікою своєї професії. Тоді його відпустили, — пригадує Лідія Касян.
Моя співрозмовниця наголошує, що Протопопівку звільнили від ворога 3 грудня 1943 року. На той час їй виповнилося три роки. Для неї цей день запам’ятався тим, що їх з братом дідусь випустив з погреба і більше переховуватися потреби не було.
У післявоєнний, мирний час у подружжя Івана та Галини Шумських, крім двох старших дітей Миколи та Лідії, народилася донька Зоя. Йшов час… Лідія, Микола та Зоя повиростали, вивчилися, створили власні сім’ї, поховали батьків.
І сьогодні, через багато десятків років після закінчення війни, Лідія Касян з особливою шаною ставиться до щорічного відзначення Дня звільнення Протопопівки від нацистів та 9 травня — Дня Перемоги. Адже значення слів — війна, смерть, мир — для неї відомі не із книжок чи кінострічок, а із реального життя.
Нині, попри свій поважний вік, жінка намагається займати активну життєву позицію, брати участь у мітингах, патріотичному вихованні підростаючого покоління. Донедавна писала ще й вірші. Своєрідним гімном села є її авторська пісня «Протопопівський вальс» (рік написання 2006) , музику до якої вдало підібрав художній керівник місцевого аматорського вокального колективу «Криниченька» Олексій Рябоконь.
Сьогодні Лідія Касян мешкає сама. До її помешкання час від часу навідуються знайомі, друзі, учні. Гордиться вона своєю донькою Світланою, онуком Олександром та тішиться правнуками Маргаритою, Владою та Андрієм, а ще понад усе бажає своїм землякам і співвітчизникам миру на рідній українській землі!