Після Великодня в Україні починається Радониця, яку ще називають могилками, проводами, поминками, гробками. Радониця відзначається на 9-й день після Великодня і завжди припадає на вівторок. Оскільки у 2019 році православні християни зустріли Воскресіння Христове 28 квітня, день «вселенського поминання» припадає на 7 травня. У сучасних умовах, коли більшість віруючих не може дозволити собі відвідати кладовище в робочий день, у вівторок, часто Поминальний день переносять на неділю, що передує Радониці.
Весняне поминання родичів було ще до прийняття християнства. Але вірування, що померлі продовжують жити загробним життям, збереглося і в більш пізні часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, повинні були долучити «батьків» і «дідів» до кругообігу життя — смерть — життя. Спеціально для поминання українці пекли паски (або залишали їх з Великодня), калачі, пироги, фарбували яйця, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) та ін. Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди починають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сорок днів», і на поминальну річницю. Її не тільки споживають вдома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на службу (відспівування і панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям. Поширена назва страви в Україні — коливо, на Правобережжі і частково на півдні — канун, а в деяких районах Полісся — сита. Найчастіше готують коливо як кутю з недроблених товчених пшеничних або ячмінних круп. Кашу викладають у тарілку, поливають медом або цукровим сиропом, а зверху прикрашають хрестом з родзинок або цукерок-льодяників.
Громадські поминки відбувалися двома способами: люди збиралися і обідали усім світом на вільній території кладовища чи у сільській церкві або ж стелили скатертини між могилами і поминали своїх покійних групами.
Крім колива з медом, кожна господиня обов’язково готувала для «своїх» покійних страви, які ті особливо любили за життя. Яйце, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилі, горілкою ж кропили землю. Давали багату милостиню крашанками, хлібом та іншими стравами, обмінювалися продуктами харчування між сім’ями, досита годували старців. Обов’язковою стравою на Проводи були налисники (млинці, оладки).
У наш час для поминання переважно роздають цукерки, печиво, випічку. Головне тут не обмінятися солодощами, а наділити нужденних. Церква наголошує, що нагодувати голодного — отже, наблизитися до Господа. Тому не можна проганяти людей, які збирають по кладовищу харчі. В ідеалі на поминки кожен приносить, що може, а за столом усі є рівними.
У цей день вкрай не рекомендується вживати спиртні напої, а також «поливати» алкоголем могилу, залишати на ній чарку, шматок хліба і щось ще з частувань. Церква вважає це проявом язичництва, хоча на практиці ці заборони часто ігноруються. Не можна хреститися на пам’ятники, монументи або фото — хрестяться тільки на розп’яття або ікону. На кладовищі заборонено вживати алкоголь і курити.
Згадуючи померлих предків, не можна називати їх небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, що про них мовиться». Краще їх називати родичами, свояками та знайомими.