Дмитру Сергійовичу Шевченку — єдиному учаснику бойових дій з Приютівки нещодавно виповнилося 92 роки. Він добре пам’ятає своє повоєнне лихоліття. До цього часу зберігає світлу пам’ять про ті події та з різними емоціями розповідає про своє минуле. Пару днів тому ми з ним зустрілися і про все поговорили.
Незважаючи на поважний вік, Дмитро Сергійович підтримує чудову фізичну форму і залюбки ділиться спогадами з минулого. Єдине, що трохи недочуває і погано бачить. А так каже, що все зберіг у пам’яті, ніби це було учора.
Народився і виріс Дмитро у сусідній Захарівці, Світловодського району. У 1944-му був планово мобілізований. Тоді йому саме виповнилося вісімнадцять. Згідно з мобілізаційними документами одразу потрапив на Другий Український фронт, у 38-му ракетно-зенітну бригаду. Два роки служив зв’язківцем. І за цей час пережив не одну пекельну битву. Найзапекліші і найбільш кровопролитні бої точилися довкола Черкас, а також Дніпра та Києва. Складно було форсували і столицю Угорщини — Будапешт. Але успішно пройшли Угорщину, Польщу, Румунію, Болгарію та Чехословаччину, здолавши своїх ворогів.
Дмитро Сергійович гідно відвоював, у 1946-му був направлений на тримісячні курси механізаторів, відпрацювавши їх за кордоном, повернувся у свою рідну Захарівку. Каже, що демобілізований згідно із сталінським наказом.
По поверненню у рідне село, Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідою. Не довго думаючи, молодята побралися. А за рік у них народився первісток Петро. Зараз теж на заслуженому відпочинку. Мешкає разом з сином інвалідом-дитинства Олександром. Живе неподалік батька — всього за пару вулиць.
Але у свої 73 роки Петро переніс інсульт і тому не може його навідувати. Також у Дмитра Сергійовича є донька Зоя, молодша від брата на 8 років. Вона на даний час і опікується своїм батьком, адже теж живе неподалік.
Треба сказати, що майже все своє життя родина Дмитра Сергійовича та нині покійної Лідії Марківни прожили у селі Косівка, але на старість перебралися поближче до дітей, у Приютівку. Там продали свою стару хату, а тут купили. Але у новішому житлі разом прожили тільки два роки, і Лідії Марківни не стало. Ось уже 13 років Дмитро Сергійович мешкає сам, але ним постійно опікується його велика родина. На даний час, крім двох дітей, ветеран має ще й чотирьох онуків — Олександра, Надію, Руслана та Олю і стількох же правнуків. І ті до діда часто навідуються. Та допомагають, хто чим може.
За свої фронтові звитяги Дмитро Сергійович отримав чимало нагород та різного роду відзнак. Втім, найвизначнішим, як сам вважає, є Орден «Великої Вітчизняної війни», хоча має зо два десятки ювілейних орденів та знаків пошани.
Про відважного земляка у селищі не забувають. Його часто запрошують на урочисті лінійки. Така днями була організована учнівським та педагогічним колективом Користівської школи (директор Віктор Правий). Урочиста зустріч відбулася біля обеліска Слави, і була присвячена 74-й річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій, а також до Дня пам’яті та примирення. Біля обеліска зібралося чимало мешканців селища, представники влади, школярі та педагоги. Старшокласники несли почесну варту Пам’яті. До присутніх із привітальним словом звернувся і Дмитро Сергійович Шевченко. Він згадував усіх борців проти нацизму, загиблих ветеранів, жертв війни, воєнних злочинів, та висловлював сподівання, що наше суспільство стане більш дружним навколо ідеї захисту країни. Після його промови тут хвилиною мовчання вшанували подвиг всіх полеглих бійців. Згадували і їхній визначний внесок у перемогу над фашизмом.