Багато років тому уродженка Луганської області Вікторія Миколаївна Кухар (дівоче прізвище Ярута), проводячи літні канікули у бабусі в Протопопівці, навіть не могла подумати, що з плином років їй доведеться шукати у цьому селі прихисток. А все тому, що у її рідному селищі Біле залишатися було небезпечно — у 2014 році тут почалися обстріли. Неоголошена війна на сході країни розділила життя Вікторії на «до» і «після». У подібній ситуації опинилися й більшість її земляків.
По приїзду оформила усі необхідні документи та стала на облік в управлінні соціального захисту населення Олександрійської районної державної адміністрації. Пригадує, що їй, як переселенці зі сходу та працеспроможній особі, була призначена щомісячна грошова допомога у розмірі 442 грн, які вона отримувала протягом двох років поспіль. Але, як зазначає дівчина, згодом їй припинили виплату допомоги, мотивуючи тим, що вона повинна була протягом шести місяців з дня постановки на облік в управлінні соціального захисту офіційно працевлаштуватися, а вона зробила це тільки через дванадцять місяців.
Нині вже минає п’ятий рік, як Вікторія працює і мешкає у Протопопівці.
За цей час пройшла трудовий шлях від продавчині до завідуючої місцевого магазину «Оптовичок», тож обов’язків, як і відповідальності, у неї додалося. На запитання, як їй живеться на маленькій батьківщині, дівчина зазначає:
— Мені подобаються умови проживання у Протопопівці. Люди тут добрі, привітні, до мене, як до переселенки, ставляться гуманно. Тут знайшла чимало нових друзів та знайомих. Пригадую, коли тільки переїхала, один із місцевих дідусів, нині, на жаль, вже покійний, декілька разів приносив мені картоплю. Казав, що неодноразово допомагав харчами хлопцям в зону АТО, тож хоче і мене підтримати, — розповідає Вікторія Кухар.
У житті Вікторії сталося так, що вона змушена була залишити окуповану територію — Луганську область - у той час, як її майбутній чоловік Віталій Кухар із зброєю в руках захищав територіальну цілісність держави у Донецькій області. Познайомилися Вікторія і Віталій, коли чоловік прийшов у відпустку із зони АТО у рідне село, а після демобілізації у них зав’язалися міцні стосунки. У цивільному шлюбі прожили чотири роки, а в лютому поточного року вирішили побратися. Нині ж подружжя чекає поповнення.
Моя співрозмовниця говорить, що при досягненні 25-річного віку вона без проблем здала свій паспорт в Олександрії до районного паспортного столу, де їй вклеїли нове фото. Інакше ситуація складається тепер, коли їй необхідно міняти паспорт у зв’язку з одруженням та зміною прізвища. За словами Вікторії, новий паспорт їй обіцяють видати протягом двох місяців. Такий довгий термін виготовлення документа обумовлюють, як пояснила дівчина, тим, що не знають, до якої категорії її віднести, адже вона переселенка.
Мати Вікторії - Галина Володимирівна (дівоче прізвище Друзенко), уродженка Протопопівки, свого часу по закінченню Олександрійського педучилища за направленням потрапила працювати у селище Біле Луганської області. Нині жінці 50 років, вона продовжує працювати вчителем початкових класів у місцевій школі, а її 58-річний чоловік, колишній шахтар Микола Володимирович перебуває на заслуженому відпочинку. Крім 27-річної доньки Вікторії подружжя Ярути має 25-річного сина Антона, який працює у смт Біле зварювальником.
— Мама і тато не можуть змиритися з думкою, що все те, що вони нажили багаторічною важкою працею протягом усього життя — двокімнатну квартиру, дачу, речі побуту та домашнього вжитку їм доведеться покинути та переїхати з Білого. Більшість людей у селищі закрили свої квартири і поїхали на заробітки. Влітку минулого року я їздила в гості до батьків. Вражена побаченим: багато покинутих будинків, все викликає далеко не приємні враження. У кого були родичі в інших регіонах України, ті приїжджали до них, дехто поїхав в Росію. Майже всі мої знайомі, подружки теж переїхали. Хочеться спокійного і мирного життя для себе та своїх співвітчизників. Адже жити у постійному стані війни неприпустимо, — зазначила насамкінець моя співрозмовниця.