Чимало випробувань випало на долю жительки села Протопопівки Валентини Кирилівни Шевельової (дівоче прізвище Пономаренко). Її батьки — корінні жителі цього села змушені були весь час подорожувати, адже батько дівчини був військовим. Тож народилася Валентина у Росії, в с. Лодейне поле (нині це місто в Ленінградській області). Але, перебуваючи на чужині, далеко від рідного дому, подружжя Пономаренків постійно мріяло разом із донькою повернутися на Батьківщину. Проте, на рідній землі точилися жорстокі бої, тож лише після звільнення Протопопівки від німецько-фашистських загарбників (3 грудня 1943 року) родина почала збиратися в далеку дорогу.
Та повернутися у рідні місця пощастило аж у 1944 році, адже військові дії ще тривали на значній території України, що ускладнювало пересування.
Після повернення у рідну Протопопівку Пономаренки проживали у частині старого будинка, у якому під час війни утримували корову. Сама ж будівля належала бабусі Валентини, тож у ній, крім родини дівчини, проживало ще багато її родичів. У цей важкий післявоєнний час у подружжя Пономаренків народилася молодша донька Алла.
– Дуже скрутно було тоді із їжею. Мати моя працювала у колгоспі, то звідти, було, принесе макухи, а ми її розмочимо у воді та й харчуємося нею. Отак і доводилося виживати, — пригадує голодні післявоєнні роки Валентина Кирилівна . — А згодом я вже закінчила школу і влаштувалася доглядати за тваринами у місцевий колгосп.
Та попри тяжкі реалії буття, мати дівчини знаходила час і для улюбленої справи — вишивання. Але це заняття було не лише її захопленням, а й одним зі способів забезпечення власної родини необхідними речами домашнього вжитку — вишитими рушниками, килимами, скатертинами. Майстерності цього ремесла вона намагалася навчити і Валентину. Остання охоче засвоювала науку, тож через деякий час змогла вже самостійно вишивати об’ємні речі, ткати ряднини.
Йшли роки. Валентина вийшла заміж і вже мала власну родину. Разом із чоловіком Олександром будували у Протопопівці власне житло. Незважаючи на постійну зайнятість вдома та на роботі, вона таки знаходила час для рукодільницького ремесла. А від свекрухи засвоїла нові способи, зокрема, в’язання речей з допомогою цвяха.
– Особливістю цього в’язання є те, що головним інструментом є цвях 200 мм, велосипедна спиця та нитки, саме з їхньою допомогою і виходить плетіння в одну нитку, яке нагадує собою риболовну сітку. Робота ця вимагає великої сили волі й посидючості, бо треба так вправно перебирати пальцями, ніби граєш на піаніно, — говорить Валентина Шевельова. І додає, що крючком така в’язка не вийде.
Серед власноруч виготовлених речей, які сьогодні знаходяться в особистій колекції протопопівської майстрині, є в’язані цвяхом скатертини, що оздоблені набивною вишивкою, а також вишиті хрестиком ікони, картини, серветки. За словами моєї співрозмовниці, для виготовлення робіт, в’язаних цвяхом, вона використовує звичайні нитки десятого номера, а якщо хоче прикрасити в’язану річ візерунком — нитки для штопання.
На жаль, через погіршення зору Валентина Кирилівна вже протягом останніх п’яти років не займається вишиванням та в’язанням. Жінка розповідає, що на прохання знайомих намагалася пояснити та навчити їх в’язати цвяхом, але у них не знайшлося для цього сил, терпіння, натхнення і наполегливості. На запитання, чи не освоїла техніку в’язання цвяхом Ксенія — одна із її онук, яка мешкає біля неї, жінка зазначає, що ні, але дівчина має здібності до вишивання хрестиком.
Неодноразово роботи протопопівської майстрині були представлені на різноманітних виставках, конкурсах у Києві, Кіровограді, Олександрії, а вона нагороджувалася грамотами, дипломами, грошовими винагородами. Безліч авторських робіт Валентина Шевельова подарувала на згадку і своїм рідним та знайомим.
Нещодавно Валентині Кирилівні Шевельовій виповнилося 82 роки. Подумки озираючись назад, вона радіє прожитим рокам, адже має головну втіху і розраду— велику родину: двох синів Миколу та Анатолія, шестеро онуків та четверо правнуків. І, коли до її обійстя з’їжджається уся рідня, її серце та душу переповнюють особливо теплі та радісні почуття. Ото і є для неї головна втіха та розрада , ті дорогі серцю люди, заради яких хочеться жити ще не один десяток років.