Мені завжди було цікаво: за якими критеріями видатні художники обирали людей для своїх портретів. Вдивляючись у полотна, задумувалась: «Чому саме цю жінку чи це дитя вибрав митець?» Але тепер розумію, що всі люди, увіковічені художниками на полотнах, – особливі. Є в них, в кожному, своє, таке, чого немає в інших.
Я, на жаль, не маю хисту до малювання, але мені хочеться сказати щось гарне про особливих людей моєї рідної землі. До таких належать батько і син Васільєви, які проживають у селі Косівка.
Батько, Микола Іванович, корінний житель села. Виріс у працьовитій сім’ї колгоспників. Працював шофером у колгоспі, а пізніше на Костянтинівському розрізі. Це дуже розумний і начитаний чоловік, з ним легко спілкуватись. Але особливі його риси характеру: тонке почуття гумору, велика життєлюбність і любов до рідної землі. Від батька до сина Івана перейшли ці гарні риси. Чоловіки ніколи не скаржаться на долю. З усмішкою і гумором долають усі життєві негаразди та проблеми.
Як і належить сину такого батька, Ваня в 2010 році відбув на строкову службу в 25-ту окрему повітряно-десантну бригаду. Після армії пішов працювати. А потім усіх оглушили тривожні події на Луганщині та в Донецьку. Ваня вже мав дружину й сина, коли пролунав дзвінок з військкомату. Хтось має захищати Україну, тому молодий і здоровий чоловік навіть не роздумував. У навчальному центрі «Десна» отримав навички оператора-стрільця БМП‑1 і потрапив до військової частини у Кривому Розі. Разом з товаришами 5 вересня 2015 року добровольцем був направлений для ротації до Донецького аеропорту. По дорозі колону добровольців розділили і Ваня Васільєв потрапив на передову біля с. Широкине, потім- передова біля с. Гранітного.
Карі, зі смішинкою, очі худорлявого молодого чоловіка враз стають до болю глибокими і сумними, коли він згадує, що багатьох хлопців, які пішли разом з ним в АТО по призову з Олександрії, вже немає в живих. Говорить, що війна одразу відсікає все несправжнє і боягузливе. Там, на передовій, все справжнє. На кожного, чиє плече поруч, можна покластися як на себе самого. І різниці немає між офіцерами й рядовими. Перед обличчям небезпеки всі рівні. З болем згадує, як вдвох з командиром зв’язківців, до речі теж олександрійцем, потрапили під обстріл. Офіцер і рядовий, маючи два ріжки патронів і дві гранати на двох, пліч-о-пліч відбивались від ворога. Добре, що свої почули перестрілку. Офіцер-зв’язківець, який мав позивний «Манул», героїчно загинув в боях на Донеччині. Ваня Васільєв через рік повернувся додому живим. Врятував бронежилет, який розвернуло від стрілкового влучання. А дістати цей бронежилет допомогли олександрійські волонтери. Худенька і маленька дружина Таня, з дитиною на руках, оббила багато порогів, перш ніж той жилет отримав чоловік. Рідна сестра Тані за допомоги кіровоградських волонтерів дістала радіостанцію. Щоб одягнути солдата земляки-косівчани зібрали гроші. Підтримав фінансово і тодішній сільський голова Костянтин Михайлович Горіславець. Він же пізніше допоміг Іванові при оформленні земельної ділянки.
Тяжкі спогади часто не дають молодому чоловікові спати вночі, але він радіє життю та продовжує служити рідному народу, тепер уже в військовій частині 2269 Національної гвардії, яка дислокується в Олександрії.
З багатьма однополчанами Ваня спілкується телефоном. А губернатор Полтавської області Василь Петрович, з яким два місяці воював в одному окопі, запрошує до себе в гості. Через службу Ваня не має часу погостювати в однополчанина, але все-таки сподівається на зустріч. Коли зможуть погомоніти, згадати тих, хто вцілів, і пом’януть загиблих.
А що ж батько? Микола Іванович вже через три місяці після призову сина, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, теж пішов добровольцем в АТО. Був оператором-навідником на установці залпового вогню «Град». Його частину перекидали з позиції на позицію по всій Донецькій області, але на передовій батько із сином так і не зустрілися. Я розумію, що батько хотів у разі небезпеки закрити собою сина, та доля, почувши тривогу батьківського серця, вберегла Івана. І не тільки свого сина, а й чужих хлопців захистив сивочолий чоловік, відслуживши два з половиною роки на передовій в АТО.
Микола Іванович не любить говорити про цю неоголошену війну. Він вижив і потихеньку повертається до мирного життя. А я намагалася створити портрети двох гарних людей, батька і сина Васільєвих. Вони дуже схожі не тільки рисами обличчя, а й характерами. Від батька до сина передались порядність, доброта, людяність і любов до рідної землі. Вони вдвох чесно і відкрито крокують по життю. Я радію, що на моїй землі живуть прекрасні люди, з яких хочеться писати портрети.
Софія КОМАР, учениця 11 класу Олександрійської гімназії-інтернату.