Ще у дитинстві вона зробила свій вибір. Дівчинці дуже подобалася сусідка — педіатр за фахом, медик за покликанням Аза Василівна Демидович. Тому для себе вирішила раз і назавжди — буду медиком. По закінченню школи у рідній Новій Празі успішно вступила в Олександрійське медичне училище, де здобула найважливіші фахові знання медичної сестри. І вже дипломованим фахівцем у 1979 році за розподілом повернулася у рідне селище, у тодішню Новопразьку районну лікарню № 1. Молода випускниця одразу поринула у непростий вир клопотів та хвороб у терапевтичному відділенні закладу. І вже на практиці відчула, що в роботі медика відпочинку не буває. Та вже через рік їй запропонували виконувати обов’язки головної медсестри лікарні. Та найбільше років професійного життя вона віддала відповідальній ділянці у медицині — швидкій та невідкладній допомозі. Працюючи старшим фельдшером цього пункту, вона розуміла, настільки відповідальна і важлива її професія. Оскільки саме працівникам швидкої доводиться надавати першу невідкладну допомогу, яка може врятувати людське життя. Оперативний виїзд на виклик, встановлення діагнозу плюс кваліфікована перша медична допомога — така специфіка роботи фельдшера пункту швидкої та невідкладної медичної допомоги. «На той час бувало по 20–25 викликів на день, — згадує Людмила Йосипівна. — Працювало нас тоді четверо фельдшерів. Не можу не згадати сьогодні тих жінок, з якими пройшли хорошу практичну школу, здобули безцінний досвід, оскільки наша робота потребувала оперативності, точності і, звичайно, відпрацьованих професійних навичок. Це Тетяна Солов’ян та двоє вже нині покійних — Валентина Кісільова і Галина Козубенко. Було нелегко, адже доправляли і травмованих, і вагітних, і з серцевими нападами. Пологи доводилося приймати в екстремальних умовах, а часом і дебоширів рятувати. Нам, фельдшерам швидкої, потрібно було приймати рішення в складній, нестандартній обстановці і умовах дефіциту часу. Тепер розумієш, скільки всього було пережито, що можна й книгу спогадів писати».
Уже далеко позаду ті нелегкі будні, але їх змінили не менш відповідальні і важливі, бо вже одинадцять років Людмила Йосипівна, після виходу на вислугу років за станом здоров’я, працює завідуючою господарством центральної районної лікарні. Щодня долає маршрут із Нової Праги і в зворотному напрямку. Від неї значною мірою залежить життєдіяльність лікувального закладу. А це харчування хворих, ремонти, водозабезпечення, придбання меблів та іншого обладнання. Людмилі Йосипівні вдається з усім справлятися, усе тримати на контролі.
Та, окрім цього, вона, як і кожна сільська жінка, має чимало турбот на власній садибі. З домашніми турботами їй допомагає чоловік Леонід. — Моя надійна опора і захист, — з гордістю говорить дружина. — За ним я, мов за кам’яною стіною. З Леонідом ми вже тридцять вісім років ділимо порівну радості і тривоги. Разом справляємось з великим господарством, городом, а ще він доглядає за пасікою, а я — за квітами. Дуже люблю троянди. А ще радію власно вив’язаним виробам.
Частими гостями і турботливими помічниками батькам є син зі своєю родиною. До речі, Олексій успадкував матусине покликання. Свій вибір він зробив, коли захворів в одинадцятирічному віці і потрапив на лікування у терапевтичне відділення райлікарні, де завідувала Валентина Гарагуля. Тоді він сказав батькам: «Виросту і буду кардіологом, як Валентина Корніївна». Так і зробив, але змінив вибір уже на шостому курсі вишу. Він обрав найекстремальнішу спеціалізацію у медицині — хірургію. Працював у районній, а зараз у центральній міській лікарні. І супутницею його життя є дружина Анна, також лікар за фахом, фтизіатр у районній лікарні. Кажуть, це велике щастя, коли чоловік та жінка однієї професії.
Медицина — це покликання та навіть зов крові, переконані у родині Морозів. Тож, кажуть, готові, що і далі родинна династія поповнюватиметься медиками. Адже про професію хірурга мріє і їхня чотирнадцятирічна донечка та онука Оля, тільки дев’ятирічний Дмитро поки що не готовий одягнути на себе білого халата.
І, як завжди ведеться, у дружньому колі доволі часто заводять вони розмови про роботу, про медичну реформу, про новини у галузі. Цього, певно, просто не уникнути, якщо у сім’ї кілька представників однієї професії. І це дуже добре, бо ж одні другим щось підказують, допомагають.
Завершити розповідь про цю чудову родину хочу щирими побажаннями. Хай ваші літа, як води річки плинуть, де ні потоку, ні кінця. І весь цей час до вас хай линуть гарячі вдячні вам серця.
О. СТОРЧОВА.