Цей факт професійного довголіття з розряду унікальних. Майже 50 років Марія Мороз працює в Олександрійській центральній райлікарні. Зустрічає на звичному робочому місці — у своєму робочому кабінеті. Зараз очолює там первинну профспілкову організацію. Як завжди, усміхнена, енергійна та життєлюбна.
Народилася і виросла в Олександрії. Фах обрала за випадкових обставин. Мріяла стати слідчим. Відповідно, здавала документи до Одеського державного університету. Перший рік не здала іспити, а на другий — не пройшла за конкурсом. Тоді ж вирішила навчатися в Одеському медичному училищі. Каже: «Я дуже любила Одесу. Хотіла залишитися. У мене там на той час мешкав дядько. Я частенько в нього гостювала. Тому без вагань вступила на акушерське відділення. Два з половиною роки добре віднавчалася. В Одесі познайомилася з олександрійцем Валерієм. Згодом ми й побралися».
На превеликий жаль, свого чоловіка Марія Дмитрівна вже втратила. Прожила з ним майже 45 років. Він був для неї опорою і підтримкою. А чотири роки тому пішов у небуття…
По завершенню навчання Валерій з Марією поїхали до Хакаської автономної республіки. Вона за направлення влаштувалася акушером в місцеву Саралівську районну лікарню. І він також працевлаштувався. — Лікаря-гінеколога там не було. Сама приймала пологи, виконувала нескладні операції, оглядала пацієнток, — продовжує Марія Дмитрівна. — Чергувала вдень і вночі. Надивилася такого, що словами не передати. Найшокуючим фактом була історія, коли жінка замість немовляти, у прямому сенсі, «народила» відро бульбашок. Цей випадок ніколи не забуду. Зараз таких вад наші жінки, слава Богу, не мають. А тоді фіксувалися. Тепер проблеми виникають переважно у дітей.
На той час молода працівниця обслуговувала й прилеглі села. На все вистачало енергії й ентузіазму. Хоча й бувало всякого. — Пам’ятаю, як за 75 км везла породіллю. Дуже хвилювалася за неї. І ледь доправила до лікарні. Там вона швидко народила. Дитина йшла ногами.
На півночі з чоловіком Марія пропрацювала майже три роки. Народила сина Валерія, якого втратила у 27-річному віці. Він був військовим і загинув під час конфлікту в Абхазії. Цей материнський біль пронесла крізь все життя.
— У 1972 році ми повернулися на Батьківщину, — продовжує розповідь моя героїня. — Я одразу влаштувалася постовою медичною сестрою в дитяче відділення ОЦРЛ. За рік стала маніпуляційною. Робота не з легких, доводилося запасатися залізним терпіння, бо на важелях завжди було життя маленьких пацієнтів. Стала членом профспілкового комітету. Допомагала організовувати культмасові заходи, деякі сама ініціювала.
Дитячому відділенню Марія Дмитрівна присвятила 17 років життя. А у 1989 році за ініціативи головного лікаря Павла Роженцева та головної медичної сестри Віри Баранько переведена старшою медичною сестрою в гінекологічне відділення. Так промайнуло ще 18 років.
— У старшої медичної сестри завжди багато обов’язків і функцій, — підкреслює Марія Дмитрівна. — Усе встигала. До всього ж, роботу поєднувала з діяльністю скарбника профспілкового комітету. На той час його очолювала Юлія Онда. А вже з 2009 року і по теперішній час обіймаю цю посаду.
Зараз до комітету входить дев’ять осіб. Усі великі ентузіасти. Разом організовують різноманітні заходи. Марія Дмитрівна готує сценарії.
І що цікаво, 10 років тому власними силами видала книгу, присвячену ОЦРЛ. Називається «Маршрут книгою життя». Свого ентузіазму і завзяття не розгубила. І можна сказати знаходиться в числі тих небагатьох людей, які на власні очі бачили, як народжувалася і розвивалася лікарня. Їй вона й зараз присвячує більшість свого часу. Мешкає разом з 90-річною мамою.
Н. Луценко.
На превеликий жаль, свого чоловіка Марія Дмитрівна вже втратила. Прожила з ним майже 45 років. Він був для неї опорою і підтримкою. А чотири роки тому пішов у небуття…
По завершенню навчання Валерій з Марією поїхали до Хакаської автономної республіки. Вона за направлення влаштувалася акушером в місцеву Саралівську районну лікарню. І він також працевлаштувався. — Лікаря-гінеколога там не було. Сама приймала пологи, виконувала нескладні операції, оглядала пацієнток, — продовжує Марія Дмитрівна. — Чергувала вдень і вночі. Надивилася такого, що словами не передати. Найшокуючим фактом була історія, коли жінка замість немовляти, у прямому сенсі, «народила» відро бульбашок. Цей випадок ніколи не забуду. Зараз таких вад наші жінки, слава Богу, не мають. А тоді фіксувалися. Тепер проблеми виникають переважно у дітей.
На той час молода працівниця обслуговувала й прилеглі села. На все вистачало енергії й ентузіазму. Хоча й бувало всякого. — Пам’ятаю, як за 75 км везла породіллю. Дуже хвилювалася за неї. І ледь доправила до лікарні. Там вона швидко народила. Дитина йшла ногами.
На півночі з чоловіком Марія пропрацювала майже три роки. Народила сина Валерія, якого втратила у 27-річному віці. Він був військовим і загинув під час конфлікту в Абхазії. Цей материнський біль пронесла крізь все життя.
— У 1972 році ми повернулися на Батьківщину, — продовжує розповідь моя героїня. — Я одразу влаштувалася постовою медичною сестрою в дитяче відділення ОЦРЛ. За рік стала маніпуляційною. Робота не з легких, доводилося запасатися залізним терпіння, бо на важелях завжди було життя маленьких пацієнтів. Стала членом профспілкового комітету. Допомагала організовувати культмасові заходи, деякі сама ініціювала.
Дитячому відділенню Марія Дмитрівна присвятила 17 років життя. А у 1989 році за ініціативи головного лікаря Павла Роженцева та головної медичної сестри Віри Баранько переведена старшою медичною сестрою в гінекологічне відділення. Так промайнуло ще 18 років.
— У старшої медичної сестри завжди багато обов’язків і функцій, — підкреслює Марія Дмитрівна. — Усе встигала. До всього ж, роботу поєднувала з діяльністю скарбника профспілкового комітету. На той час його очолювала Юлія Онда. А вже з 2009 року і по теперішній час обіймаю цю посаду.
Зараз до комітету входить дев’ять осіб. Усі великі ентузіасти. Разом організовують різноманітні заходи. Марія Дмитрівна готує сценарії.
І що цікаво, 10 років тому власними силами видала книгу, присвячену ОЦРЛ. Називається «Маршрут книгою життя». Свого ентузіазму і завзяття не розгубила. І можна сказати знаходиться в числі тих небагатьох людей, які на власні очі бачили, як народжувалася і розвивалася лікарня. Їй вона й зараз присвячує більшість свого часу. Мешкає разом з 90-річною мамою.
Н. Луценко.