У 2004 році 56-річний Андрій Когут (на фото), заступник командира з льотної підготовки Олександрійської авіаційної частини, вперше з миротворчою місією побував в Ліберії. Цьогоріч з 1 вересня він перевівся із Збройних сил в Нацгвардію. Тепер служить і мешкає в Олександрії.
«Від України був сформований окремий вертолітний загін — миротворчий підрозділ, який направлявся у зону конфлікту. До того було ухвалено відповідне рішення ради Нацбезпеки ООН і запропоновано нашій державі долучитися до миротворчої місії. Миротворці — це буфер між конфліктуючими сторонами. І нашим завданням було роззброїти всі незаконні формування, не допустити їхнього проникнення з боку суміжних країн, контролювати кордони. Наш авіаційний підрозділ забезпечував піхотинців продовольством, гуманітарним вантажем. А також евакуював поранених і вивозив зброю, яка була вилучена у незаконних бандитських формуваннях.
У житті Андрія Когута було шість миротворчих місій. Перша - в Ліберії, а остання - в Конго. «Не кожен військовий може потрапити до складу миротворчої місії, — продовжує наш герой. — Найперший показник, за яким його відбирають, це досвід, релігійні вподобання і знання мови. За мірками ООН професіональний відбір льотчиків чи льотного складу має відповідати нальоту не менше тисячі годин. У мене ж їх понад 4,5 тисячі. А якщо нальотів менше, то до льотчика закріплюється інструктор. Принцип відбору і льотного складу, і наземного — досвід і рівень кваліфікації. Мовна підготовка теж має значення. У нас були штабні і бортові перекладачі. Але зараз ООН висуває одну з умов — екіпаж має володіти мовою на рівні не менше середнього. Це робиться для того, щоб не вводити у склад екіпажу бортового перекладача. Тож ми проходимо спеціальні курси, оскільки увесь радіообмін ведеться виключно англійською. І це не залежить від країни, де триває конфлікт.
Важливе значення має і релігійна складова. У Ліберії, наприклад, більшість мусульман. Тому і більшість миротворців відібрані туди за релігійною ознакою. Це, зокрема, пакистанці, індуси, бангладешці. Та незначний відсоток християн. Були шведи, українці. Наш контингент налічував 300 осіб. Але по мірі ущухання конфлікту його скорочували, і військових виводили».
Перше закордонне «відрядження» у Андрія Миколайовича тривало півроку. Потім були місії терміном на рік. Всього у них військовий провів п’ять років. «Перебувати у чужій країні це завжди нелегко, бо знаходишся на відстані від рідних. Часто немає телефонного зв’язку, відсутня якась інформація про стан справ в Україні. Але дружина терпляче переносила усі ці відрядження. Звикла вже, — продовжує авіатор. — Певний час місії тривали по півроку. Потім рік. А зараз ми повернулися до старої схеми. Дотримуємося правил і рамок місії. Самостійно відкрити вогонь миротворці не мають права. Умови місії визначає Рада Нацбезпеки ООН.
У Конго в 2013-му, наприклад, у нас була місія «Сили стабілізації». Там конфлікт і досі не вщухає, а навпаки, набирає обертів. Відповідно до рішення ради Нацбезпеки ООН ми мали право відпрацьовувати окремі райони по бандформуваннях. Самостійно вогонь не відкривали. І відкритого протистояння до нас не було. Бо ми тільки розводили конфліктуючі сторони.
Авіаційна частина, як і зазвичай була прив’язана до аеропорту. А піхотні підрозділи розміщувалися у джунглях, по кордону, і всередині країни. Вильоти у нас були щодня. Чергували екіпажами. Усе контролювалося. Найскладнішим моментом стала безорієнтовна місцевість — суцільні джунглі. А шокуючим — неймовірна бідність, голодні і від того хворі діти. Але контактувати з ними ми не мали права і годувати їх теж, бо це могло розцінюватися, як диверсія. Допомогти їм могла лише гуманітарна місія.
Звичайно, завжди у зоні конфлікту існують певні ризики. Тому тривалий час я не погоджувався брати участь у місіях. Свого часу пройшов Афганістан. Там був тиф і жовтуха. А в Ліберія - малярія. Та коли таки полетів, подивився, то сказав, а чому б і ні. Екзотична країна. Так, є мовний бар’єр. Але можна якось розумітися.
Коли ми вперше прибули туди, то жили в наметах. Дощ, шквальний вітер, намет зриває. І так проходить ніч. Важко. Але найголовніше, що там військові займаються своєю справою. Їх ніхто на змушує виконувати другорядні завдання. Льотний склад не відволікають на добудову даху, ремонт приміщень. А технік займається технічною роботою, кухар готує страви. Це дуже важливо. І оплату праці в миротворчій місії не зрівняти зі службою в українській армії. Раніше було 900 доларів на місяць, зараз 3 тисячі. Слід додати, що кожна країна сама вирішує, скільки платить своїм миротворцям. Набагато краща оплата у європейців. А у нас нарівні з пакистанцями та індусами».
Для служби в Ліберії український льотний склад ретельно підбирався і проходив певну короткотривалу підготовку. «Нас готували до польотів у високогір’ї і до високих температур, — продовжує Андрій Миколайович. — Весь бортовий склад проходив також мовну підготовку.
Конфлікт там стався через видобуток алмазів. Багатії не домовилися. Почалися збройні сутички, які згодом переросли у справжній геноцид. Дороги і будівлі були вщент зруйновані, діти голодні, голі й босі. Але з часом, коли я знову потрапив в Ліберію з місією, це була вже зовсім інша країна з колосальними змінами.
Є надія, що миротворців звідти невдовзі виведуть. Китай допоміг Ліберії відновити інфраструктуру. У країні діє програма здачі зброї, за яку добре платять.
Схожий конфлікт стався і в Конго. Розгорівся він через поклади колтану — це основний носій будь-якого гаджета і телефона. І, мабуть, ще довго не вщухатиме. Моє занепокоєння викликає і питання агресії до України з боку Росії. Вважаю, що розв’язати цей конфлікт може лише миротворча місія. Вона нам дуже потрібна. Але, щоб ввести їх на схід, на це повинна бути воля Ради Безпеки ООН. Треба, щоб на нашу територію зайшла третя сторона. І щоб миротворці стали по лінії розмежування та всередині зони. Тоді все стане на свої місця. Всі побачать звідки йдуть прямі поставки зброї, боєприпасів, комплектуючих та техніки і хто є хто. Тоді зникнуть домисли і фальшива інформація. Це питання, перш за все, має турбувати Україну, бо безкінечно конфлікт тривати не може».
«Від України був сформований окремий вертолітний загін — миротворчий підрозділ, який направлявся у зону конфлікту. До того було ухвалено відповідне рішення ради Нацбезпеки ООН і запропоновано нашій державі долучитися до миротворчої місії. Миротворці — це буфер між конфліктуючими сторонами. І нашим завданням було роззброїти всі незаконні формування, не допустити їхнього проникнення з боку суміжних країн, контролювати кордони. Наш авіаційний підрозділ забезпечував піхотинців продовольством, гуманітарним вантажем. А також евакуював поранених і вивозив зброю, яка була вилучена у незаконних бандитських формуваннях.
У житті Андрія Когута було шість миротворчих місій. Перша - в Ліберії, а остання - в Конго. «Не кожен військовий може потрапити до складу миротворчої місії, — продовжує наш герой. — Найперший показник, за яким його відбирають, це досвід, релігійні вподобання і знання мови. За мірками ООН професіональний відбір льотчиків чи льотного складу має відповідати нальоту не менше тисячі годин. У мене ж їх понад 4,5 тисячі. А якщо нальотів менше, то до льотчика закріплюється інструктор. Принцип відбору і льотного складу, і наземного — досвід і рівень кваліфікації. Мовна підготовка теж має значення. У нас були штабні і бортові перекладачі. Але зараз ООН висуває одну з умов — екіпаж має володіти мовою на рівні не менше середнього. Це робиться для того, щоб не вводити у склад екіпажу бортового перекладача. Тож ми проходимо спеціальні курси, оскільки увесь радіообмін ведеться виключно англійською. І це не залежить від країни, де триває конфлікт.
Важливе значення має і релігійна складова. У Ліберії, наприклад, більшість мусульман. Тому і більшість миротворців відібрані туди за релігійною ознакою. Це, зокрема, пакистанці, індуси, бангладешці. Та незначний відсоток християн. Були шведи, українці. Наш контингент налічував 300 осіб. Але по мірі ущухання конфлікту його скорочували, і військових виводили».
Перше закордонне «відрядження» у Андрія Миколайовича тривало півроку. Потім були місії терміном на рік. Всього у них військовий провів п’ять років. «Перебувати у чужій країні це завжди нелегко, бо знаходишся на відстані від рідних. Часто немає телефонного зв’язку, відсутня якась інформація про стан справ в Україні. Але дружина терпляче переносила усі ці відрядження. Звикла вже, — продовжує авіатор. — Певний час місії тривали по півроку. Потім рік. А зараз ми повернулися до старої схеми. Дотримуємося правил і рамок місії. Самостійно відкрити вогонь миротворці не мають права. Умови місії визначає Рада Нацбезпеки ООН.
У Конго в 2013-му, наприклад, у нас була місія «Сили стабілізації». Там конфлікт і досі не вщухає, а навпаки, набирає обертів. Відповідно до рішення ради Нацбезпеки ООН ми мали право відпрацьовувати окремі райони по бандформуваннях. Самостійно вогонь не відкривали. І відкритого протистояння до нас не було. Бо ми тільки розводили конфліктуючі сторони.
Авіаційна частина, як і зазвичай була прив’язана до аеропорту. А піхотні підрозділи розміщувалися у джунглях, по кордону, і всередині країни. Вильоти у нас були щодня. Чергували екіпажами. Усе контролювалося. Найскладнішим моментом стала безорієнтовна місцевість — суцільні джунглі. А шокуючим — неймовірна бідність, голодні і від того хворі діти. Але контактувати з ними ми не мали права і годувати їх теж, бо це могло розцінюватися, як диверсія. Допомогти їм могла лише гуманітарна місія.
Звичайно, завжди у зоні конфлікту існують певні ризики. Тому тривалий час я не погоджувався брати участь у місіях. Свого часу пройшов Афганістан. Там був тиф і жовтуха. А в Ліберія - малярія. Та коли таки полетів, подивився, то сказав, а чому б і ні. Екзотична країна. Так, є мовний бар’єр. Але можна якось розумітися.
Коли ми вперше прибули туди, то жили в наметах. Дощ, шквальний вітер, намет зриває. І так проходить ніч. Важко. Але найголовніше, що там військові займаються своєю справою. Їх ніхто на змушує виконувати другорядні завдання. Льотний склад не відволікають на добудову даху, ремонт приміщень. А технік займається технічною роботою, кухар готує страви. Це дуже важливо. І оплату праці в миротворчій місії не зрівняти зі службою в українській армії. Раніше було 900 доларів на місяць, зараз 3 тисячі. Слід додати, що кожна країна сама вирішує, скільки платить своїм миротворцям. Набагато краща оплата у європейців. А у нас нарівні з пакистанцями та індусами».
Для служби в Ліберії український льотний склад ретельно підбирався і проходив певну короткотривалу підготовку. «Нас готували до польотів у високогір’ї і до високих температур, — продовжує Андрій Миколайович. — Весь бортовий склад проходив також мовну підготовку.
Конфлікт там стався через видобуток алмазів. Багатії не домовилися. Почалися збройні сутички, які згодом переросли у справжній геноцид. Дороги і будівлі були вщент зруйновані, діти голодні, голі й босі. Але з часом, коли я знову потрапив в Ліберію з місією, це була вже зовсім інша країна з колосальними змінами.
Є надія, що миротворців звідти невдовзі виведуть. Китай допоміг Ліберії відновити інфраструктуру. У країні діє програма здачі зброї, за яку добре платять.
Схожий конфлікт стався і в Конго. Розгорівся він через поклади колтану — це основний носій будь-якого гаджета і телефона. І, мабуть, ще довго не вщухатиме. Моє занепокоєння викликає і питання агресії до України з боку Росії. Вважаю, що розв’язати цей конфлікт може лише миротворча місія. Вона нам дуже потрібна. Але, щоб ввести їх на схід, на це повинна бути воля Ради Безпеки ООН. Треба, щоб на нашу територію зайшла третя сторона. І щоб миротворці стали по лінії розмежування та всередині зони. Тоді все стане на свої місця. Всі побачать звідки йдуть прямі поставки зброї, боєприпасів, комплектуючих та техніки і хто є хто. Тоді зникнуть домисли і фальшива інформація. Це питання, перш за все, має турбувати Україну, бо безкінечно конфлікт тривати не може».
Н. Луценко.