«Дружина і четверо дітей чекає на мене вдома, — каже 45-річний волонтер Сергій Качинський (на фото праворуч). — А я зараз в АТО. Два тижні тому підписав контракт. Поїхав на схід на своєму мікроавтобусі. Тут зараз катастрофічно не вистачає транспорту і водіїв».
На фронт олександрієць пішов водієм. «Ремонтую військову техніку, підвожу снаряди, — говорить він. — Поки тихо. Перемир’я. А місяць тому бійців накривала хвиля масових обстрілів. Багато хлопців загинуло».
До служби в АТО практично три роки Сергій Качинський віддав волонтерству. Та коли активність місцевих доброчинців в Олександрії стихла, вирішив: час йти на передову. «Війна для мене розпочалася ще з Майдану. Потім я був на першій лінії оборони у Криму (у містечку Чонгар). Активно співпрацював зі «Славутичем», чергував на блок-посту поблизу Олександрії. І зрештою — пішов водієм у Координаційний центр волонтерів, якому віддав два роки», — розповідає чоловік.
Щотижня з Іриною Кабановою Сергій накручував до 2 тисяч кілометрів в зону АТО. Доставляв солдатам на фронт усе найнеобхідніше. «Ірина складала маршрут і домовлялася з солдатами, — каже Сергій. — І ми їхали. Заїжджали мінімум у 5–10 місць. І допомогу передавали переважно в окопах, тим, кому найнагальніше. Солдатам в руки кожну коробку».
Доправляли вантаж у 26, 28, 53, 72 бригади, батальйон «Київська Русь», 34 батальйон та інші. У маршрутах були Донецька і Луганська область: Авдіївка, Дебальцеве, Сілідове, Майорськ. Та багато інших пунктів призначення.
Волонтери побували у більшості «гарячих точок». «Звичайно, ці поїздки дуже впливали на моє життя, — зізнається Сергій. — Мене постійно «тягнуло» туди, де потребували допомоги наші бійці. Жінка через це дуже сварилася. Спершу й не пускала. А потім змирилася».
Два місяці тому, як волонтер, Сергій здійснив з Іриною Кабановою останню поїздку в зону АТО. «Були в 53-й бригаді у Луганську — в Троїцькому. Передали консервацію, продукти, одяг. А 26 серпня за контрактом на три роки я відправився на службу. Зараз находжуся в своєму підрозділі в селі Новоселівка поблизу Донецька. Займаюся переважно відновленням військової техніки і можу сказати, що нам тут дуже не вистачає інструменту, деяких автозапчастин, одягу, консервації, та багато чого іншого. Перелічене солдатам доводиться купувати самостійно. Часто через інтернет. А що робити? Волонтерський рух зменшив оберти. А потреби залишилися ті ж самі».
До того часу, як наш земляк пішов служити, він посилено допомагав бійцям. У селі Запоріжжя, що поблизу Олександрії, купив хату, й розвів там невелике господарство: свиней, курей, баранів та передавав м’ясо на фронт. «Допомагав, чим міг. А зараз цим господарством займається мій старший син, 18-річний Денис, — говорить Сергій. — Також підтримує мене 26-річний Діма. А з дружиною Оксаною вдома на мене чекає двоє малих дітей — 3-річна Софійка і 9-річний Максим».
На фронт олександрієць пішов водієм. «Ремонтую військову техніку, підвожу снаряди, — говорить він. — Поки тихо. Перемир’я. А місяць тому бійців накривала хвиля масових обстрілів. Багато хлопців загинуло».
До служби в АТО практично три роки Сергій Качинський віддав волонтерству. Та коли активність місцевих доброчинців в Олександрії стихла, вирішив: час йти на передову. «Війна для мене розпочалася ще з Майдану. Потім я був на першій лінії оборони у Криму (у містечку Чонгар). Активно співпрацював зі «Славутичем», чергував на блок-посту поблизу Олександрії. І зрештою — пішов водієм у Координаційний центр волонтерів, якому віддав два роки», — розповідає чоловік.
Щотижня з Іриною Кабановою Сергій накручував до 2 тисяч кілометрів в зону АТО. Доставляв солдатам на фронт усе найнеобхідніше. «Ірина складала маршрут і домовлялася з солдатами, — каже Сергій. — І ми їхали. Заїжджали мінімум у 5–10 місць. І допомогу передавали переважно в окопах, тим, кому найнагальніше. Солдатам в руки кожну коробку».
Доправляли вантаж у 26, 28, 53, 72 бригади, батальйон «Київська Русь», 34 батальйон та інші. У маршрутах були Донецька і Луганська область: Авдіївка, Дебальцеве, Сілідове, Майорськ. Та багато інших пунктів призначення.
Волонтери побували у більшості «гарячих точок». «Звичайно, ці поїздки дуже впливали на моє життя, — зізнається Сергій. — Мене постійно «тягнуло» туди, де потребували допомоги наші бійці. Жінка через це дуже сварилася. Спершу й не пускала. А потім змирилася».
Два місяці тому, як волонтер, Сергій здійснив з Іриною Кабановою останню поїздку в зону АТО. «Були в 53-й бригаді у Луганську — в Троїцькому. Передали консервацію, продукти, одяг. А 26 серпня за контрактом на три роки я відправився на службу. Зараз находжуся в своєму підрозділі в селі Новоселівка поблизу Донецька. Займаюся переважно відновленням військової техніки і можу сказати, що нам тут дуже не вистачає інструменту, деяких автозапчастин, одягу, консервації, та багато чого іншого. Перелічене солдатам доводиться купувати самостійно. Часто через інтернет. А що робити? Волонтерський рух зменшив оберти. А потреби залишилися ті ж самі».
До того часу, як наш земляк пішов служити, він посилено допомагав бійцям. У селі Запоріжжя, що поблизу Олександрії, купив хату, й розвів там невелике господарство: свиней, курей, баранів та передавав м’ясо на фронт. «Допомагав, чим міг. А зараз цим господарством займається мій старший син, 18-річний Денис, — говорить Сергій. — Також підтримує мене 26-річний Діма. А з дружиною Оксаною вдома на мене чекає двоє малих дітей — 3-річна Софійка і 9-річний Максим».
Н. Луценко.