Перш ніж переносити свято, подумайте про нас - фронтовиків та їхніх нащадків

У «Сільському віснику» від 4 лютого прочитала статтю про те, що вихідний день 9 травня на честь Дня Перемоги пропонується перенести на 8 травня – День пам’яті та примирення. Чула про це і по телебаченню. Тож не могла змовчати, оскільки не бачу підстав по суті скасовувати свято 9-го Травня. 
Нам говорять, що ми йдемо в Європу, а там відзначається День перемоги у Великій світовій війні 8-го травня. Можливо й так, але чи подумав хтось про наших вже небагатьох фронтовиків, для яких саме 9 Травня вже понад сім десятиліть є священним днем. Думаю, будь-які зміни, перенесення таких значних дат, будуть дуже болісними для них. Як і для нас, старшого покоління, яке зростало у післявоєнний час. Війна тоді торкнулася своїм чорним крилом багатьох родин. Фронтовими дорогами пройшли і мої рідні, зокрема, дядько Кирило Кирилович Потребенко. Він був умілим трактористом і на той час міг би не піти на фронт (хліборобів залишали в тилу), але він щодня оббивав поріг військкомату, щоб його відправили на передову. А потім у боях за рідну землю дядько загинув.  Про нього я пишу у вірші: «Смерті він дививсь сміливо в вічі. Все робив для того, щоб перемогти. Щоб війни не знали більше діти, Щоб матерям не знать більше біди. … А була ж «броня» у нього, Міг би залишитися живим. Ліг в чужій землі і встав в граніті, Вічно залишився молодим».

Навіть матуся Одарка Кирилівна на собі спробувала гіркий хліб на чужині, побувавши на каторжних роботах у Німеччині. По її поверненню з неволі, восени переможного 1945 року народилася і я. Слова шани і поваги до воїнів – переможців я пронесла через усе життя. Доволі часто присвячувала нашим ветеранам віршовані рядки.
Пам’ятаю, як працювала прядильницею у м. Полтаві, і як того часу відзначали 20-річчя Великої Перемоги. Тоді вулицями міста поруч йшли ще молоді, радісні учасники війни, шановні ветерани, на лацканах піджаків яких дзвеніли ордени і медалі. Той дзвін я чую й досі. Пізніше, уже на 50-річчя Перемоги, побувала на святкуваннях у Кіровограді. Тоді теж ветерани йшли вулицями міста і було чути дзвін медалей, але він уже був не такий сильний. Адже багато хто із учасників війни відійшов у вічність. Тож у 2005 році я написала вірш про отой дзвін медалей, а згодом у мене з’явилася мелодія, написати яку мені допоміг викладач училища культури на прізвище Погорілий (на жаль, ім’я не пам’ятаю).

Я народилася в 45-м році,
Не знала горя. Лихоліть війни.
Сама вже стала ветераном праці,
Та не зробила більше, ніж вони.

Приспів:
Ветерани війни, ветерани,
Я знаю – болять ваші рани.
Ветерани війни, ветерани
Завжди пам’ятайте – ми з вами.

Давно ще, молодою пам’ятаю
20-тий травень переможно крокував.
Тоді ще тільки почали сивіти ветерани
На їхніх грудях дзвін медалей вирував.

Приспів.
Той дзвін то наближавсь, то віддалявся,
Звучав воєнної мелодії святий мотив.
Уже багато хто летів в клину між журавлями,
Не дочекався того травня, не дожив.

Приспів.
Вже й сивина вплелася в мої коси,
Та спогади тривожать мої сни.
Той дзвін звучить в мені ще й досі,
Немов відгомін вже далекої війни.
Приспів.

Як голова Олександрівської первинної організації ветеранів, також знаю, з якою повагою ставляться до цього свята мої односельці,  люди поважного віку та значно молодші. Традиційно у це свято, у вихідний день, до священного місця, де поховані загиблі на полях битв у Великій світовій війні, збираються від малого до великого. Та чи зійдуться, коли це буде робочий день?
Підсумувати усе сказане хочу віршем, присвяченим ветерану війни Івану Іллічу Єріну:

Сидить на лавці ветеран,
Схиляє голову в задумі.
Душа болить у нього не від ран,
А від подій, що сталися в державі.

Він згадує свою велику й милу Русь,
Торкнутися дитинства свого хоче,
Про рідну батьківщину не забувсь,
Туди його душа зове і кличе.

Він згадує про молодість, обпалену війною,
Яку пройшов з початку й до кінця.
Не раз в боях стрічався з смертю,
Проте хоробро бивсь, не рахувавсь з життям.

І ось уже жадана радість перемоги,
Повалений, розгромлений Рейхстаг.
Та був попереду ще захід України
Й болюча втрата друзів в мирний час.

А потім була праця без спочину,
Віддався ввесь їй, щоб міцну державу будувать.
Були у нього радість, нагороди й слава,
І ветерану є про що згадать.

Кохання трунок душу його звабив,
На все життя його запам’ятав.
Чужого сина він зростив і приголубив,
Рідніший рідного для нього став.

То як же нам тепер оце усе забуть,
Комусь переписать усі оці заслуги.
Та ще ж ці ветерани з нами, в нас живуть,
Мужі державні, не робіть такої ви наруги.

Собі про ветерана я пообіцяла написать,
Перед такими на коліна треба стати.
Про їх звитяжний подвиг ще багато треба розказать,
До їх сердець стежину пам’яті топтати.

Болить душа, щемить, клекоче,
Ну як же так, не зберегти таку могуть,
Чому ж це пам’ять пам’ятать не хоче
Про їхні подвиги нам буде гріх забуть.
Надія Кундіренко, с. Олександрівка.