Здавалося, зовсім недавно розмаїття новорічно - різдвяних свят на Олександрійщині важко було уявити без ще одного, майже народного свята - Дня народження її керівника Миколи Андрійовича Петруніна (на фото), знаної і шанованої людини. Майже 20 років він очолював наш район.Саме в ці дні (11 січня) йому мало б виповнитися 70 років. Всі, хто особисто знав Миколу Петруніна, кажуть, що не забудуть його ніколи...
Тож про нього – Заслуженого працівника сільського господарства України, представника Президента в Олександрійському районі, голову Олександрійської районної ради та керівника райдержадміністрації - наша сьогоднішня розповідь.
Розпочинаю її зі спогадів жительки села Добронадіївка, давнього друга газети Алли Логінової. Днями ми отримали від неї такого листа: «Мені довелося працювати в Добронадіївській сільській раді чверть віку секретарем, три роки - головою сільради. Микола Андрійович залишив у моїй пам’яті найсвітліші, найприємніші спогади, як керівник району. Пригадую, як перед початком будь - якої наради чи семінару, коли запрошені керівники збиралися у вестибюлі, він обов’язково вітався з кожним за руку, називаючи всіх по імені, обов’язково з посмішкою – теплою, приємною. А на нарадах, семінарах – ділова, конструктивна розмова. Коли відзначали дні місцевого самоврядування – це завжди було свято неначе в дружній, щасливій сім’ї. А він - як рідний батько, хоч і молодший за мене віком. А ще я вдячна Миколі Андрійовичу за районний часопис «Сільський вісник». Саме завдяки його громадянській позиції в районі з’явилася своя газета. Тоді, у далекому 1994 році, 6 червня, коли вперше стали відзначати День журналіста, а він був представником Президента України в районі, яким щирим було його вітання. Він закликав журналістів, щоб їхнє перо та слово завжди були гострими. А вони щоб мали добру славу і авторитет серед жителів району. Пам’ятаю про це, бо в ті роки була позаштатним кореспондентом нашої газети», - читаю в листі Алли Логінової.
Шановна наша дописувачко, Алло Іванівно! Ваші спогади надзвичайно цінні і для колективу районного часопису, оскільки, дійсно, із журналістами Микола Андрійович завжди радо спілкувався.
Пригадую й своє перше знайомство з тодішнім головою РДА. Це був 1996 рік, спекотне літо, розпал жнив. У пошуках новин про збір врожаю я телефоную до секретаря голови районної державної адміністрації, пояснюю мету свого дзвінка, і за якусь мить отримую відповідь: приходьте за годину, Микола Андрійович з вами поспілкується. Працюючи тоді на телебаченні, така оперативність мені дуже сподобалася, адже і в мене графік роботи був розписаний по годинах.
У призначений час ми з оператором Ігорем переступили поріг кабінету очільника району. Микола Андрійович підвівся з-за столу і зустрів нас, як старих знайомих: потиснув руку, запросив присісти. Поцікавився станом наших професійних справ, і лише після приємної невимушеної розмови, ми перейшли до питань, що нас цікавили. На його столі я помітила кілька папірців з цифрами, таблицями. «Усе це зведення з полів», - сказав мені Микола Андрійович. Але, спілкуючись з нами на камеру, він жодного разу не зазирнув у документи, все знав напам’ять. Це теж нам дуже сподобалося. «Керівник - на своєму місці, - відзначила я подумки. - Знає, які господарства який врожай мають, хто у передовиках, а хто, так би мовити, пасе задніх. Яка техніка працює на полях і хто повністю нею забезпечений». Тоді ж ми домовилися, що прийдемо до нього знову - за коментарями про результати жнивної кампанії. А ще попросили організувати нам виїзд у найкраще господарство, де жнивують ударними темпами, щоб усе, як мовиться, побачити на власні очі. Наступного дня ми побували на полях Олександрійщини, поспілкувалися з комбайнерами, які в полі - спозаранку, пообідали з ними просто неба. Частували нас, як дорогих гостей. Особливо сподобався домашній хліб, він був окрасою столу - пухкий, запашний, з хрумкою скоринкою, такої здоби в міських крамницях не знайдеш. Та й загалом, обід був дуже смачний, поживний, як для нас, дуже щедрий - то були окремі враження та емоції. Без перебільшення, ми збагнули сповна, яка вона, нелегка хліборобська праця, де і як народжується добробут країни, і чим насправді пахне хліб.
Те відрядження в район і знайомство з його очільником запам'яталися мені назавжди. Хоча потому були й інші інформаційні приводи для спілкування. Один з них – дієва кооперація між містом і селом. Місцева преса чимало писала про те, як спільно з міською владою район включився у відродження Олександрійського молокозаводу. То був 1998 рік. Два керівники - міста і району домовилися між собою, що в інтересах сільгоспвиробників і городян поновлять роботу переробного підприємства. Але потрібно було виконати єдину вимогу - щодня постачати переробнику не менше 30 тонн молока. Знайти резерви - було завдання району.
У ті часи тваринництво занепадало, і стабільно постачати таку кількість молока було непросто, я би сказала, надзвичайно складно. Але Микола Петрунін узяв на себе таке зобов’язання і своє слово стримав. Завдяки цьому кооперація між містом і районом знову запрацювала. Протягом року з сировини, що надходила з місцевих господарств, молокозавод виробляв морозиво та кефір, фасував молоко для місцевої роздрібної торгівлі. Але потім, через погіршення економічної ситуації в країні, підприємство приватизували. Проте ради йому так і не дали. Втім, то вже інша історія. Можливо, хтось скаже, що і часи тоді були інші. Можливо й так. Та, попри все, Микола Петрунін залишився у моїй пам’яті людиною слова і діла.
Про свого товариша днями розповів мені і голова ради районної організації ветеранів Олександр Голуб: «Познайомилися ми у 1981 році. Я тоді працював старшим інспектором охорони громадського порядку районного відділу міліції, а Микола Андрійович - начальником управління сільського господарства. Нам доводилося часто зустрічатися з багатьох питань життєдіяльності району і ми потоваришували. Він був людиною старої гвардії – мудрий і зважений. Старше покоління пам’ятає, що його робочий день починався о сьомій ранку і, як правило, з об’їзду місцевих господарств. До того, ж не асфальтованими дорогами, а нашими - сільськими шляхами. По дорозі міг зустрітися з механізаторами в полі та побувати у дитячому садочку чи школі. Часто такі його виїзди були темою чергової наради чи «летючки». Усе його життя було тісно пов’язане з сільським господарством та сільськогосподарським виробництвом, за що удостоєний високого звання «Заслужений працівник сільського господарства". Віддаючи глибоку шану всім тим добрим справам, що були здійснені ним заради наших людей, на приміщенні територіального центру, де розміщене управління агропромислового розвитку РДА, Миколі Андрійовичу Петруніну встановлено пам’ятну дошку».
Світлий, щемливий спомин про чуйного і принципового керівника продовжує директор територіального центру Олександрійського району Володимир Ільющенков: «Микола Андрійович завжди був готовий до добрих справ і благородних вчинків, користувався незаперечним авторитетом та повагою серед колег, численних друзів і товаришів, творчо підходив до виконання відповідальних громадських доручень та своїх обов’язків. Це був справжній професіонал, досвідчений службовець, який віддав службі в органах державного управління та місцевого самоврядування понад 20 років».
А ось що розповідають сьогоднішні керівники місцевих рад - Віктор Демидчик, Ольга Горбенко, Тетяна Кіцелюк, Наталія Волинець.
- Миколу Андрійовича Петруніна ми не забуваємо. Пам’ятаємо його, як порядного керівника, виваженого і обізнаного з усіх тонкощів життя району. Він завжди вболівав за селян. Завжди прагнув вдихнути нове життя в сільське господарство. Упродовж двох десятиліть зробив чимало корисного і важливого для степової Олександрійщини. Побував у кожному куточку нашого краю, у кожному господарстві, на кожній фермі, у кожній тракторній бригаді. Не з чуток знав про проблеми й радощі селян. Коли мова йшла про наш край, завжди був послідовним. Його думки були поміркованими, а рішення – виваженими. На нарадах хоч і вимогливий, але справедливий. Бував навіть жорстким, коли йшлося про невідкладні питання соціального захисту населення, підтримки ветеранів чи роботи сільського господарства. Коли говорять, Людина – епоха, це про Миколу Петруніна, - резюмує Віктор Демидчик.
Цікаві спогади має і найдосвідченіший сільський голова Микола Сироватка.
- Пригадую свою першу сесію після місцевих виборів, - говорить Микола Павлович. - Це був 1990 рік, 16 березня. Із числа новообраних депутатів мене тоді обрали головою сільської ради. Микола Андрійович мене привітав і розсудливо так сказав: «Думаю, ми спрацюємося». Фактично цими словами він налаштував мене на те, що все буде добре. Я завжди цінував у ньому те, що він був вимогливий і пунктуальний, прислухався до думки керівників, що очолювали території. Та і сам він у районі знав кожен кущ. Багатьох людей знав особисто, по імені. Коли виїжджав на території, вітався з місцевими, питав як справи, цікавився здоров’ям, особливо, коли чув, що хтось занедужав. Ми бачили, що роботі він віддавався сповна, рівнялися на нього. І сьогодні ми часто згадуємо Петруніна. Ділимося думками, як було при ньому, бо ситуації були різні, часом непрості, але район завжди був серед лідерів. За це Микола Андрійович, як керівник, був на гарному рахунку не лише в районі, а й в області, - розповів мені Микола Сироватка.
Ось такими видалися спогади людей, які особисто знали Миколу Андрійовича. Завершити свою розповідь хочу знову ж таки цитатою з листа Алли Логінової з села Добронадіївка: «Закликаю всіх людей! На добре слово не скупіться! Встигайте вчасно дякувать тому, хто яблук натрусив вам цілий кошик, пісень барвисту назбирав сурму; хто вранці бавив срібним павутинням, ночами тішив шумом верховіть. Не забаріться, вчасно і прихильно на честь його коліно приклоніть. Спішіть зізнатися йому в любові. Не ждіть, поки старий засохне сад, щоб сиротою не літало слово, як в інший світ відбуде адресат».
Світла пам’ять людині, яка прожила таке насичене, корисне й активне життя, і яка зробила стільки добрих справ на користь громади.
У ці дні, згадуючи колишнього керівника Олександрійського району Миколу Андрійовича Петруніна, побажаймо його родині, один - одному міцного здоров’я, сил, наснаги і комфортного, щасливого життя на рідній олександрійській землі.
І. Балашова.