Виконуючи редакційні завдання, мені, як
журналісту «Сільського вісника», неодноразово доводилося бувати у селі Куколівка, яка з
першого разу справила на мене неоднозначні враження. Ними й хочу
поділитися.
Якщо проїхатися нашими селами, особливо
невеликими, можна побачити чимало пусток: різноманітного житла, у якому колись
народжувалися, виростали, раділи життю цілі родини. Але де вони тепер? Де ті
колись квітучі села, що вже втратили своє майбутнє. Не скажу, що героїня цієї
розповіді - село Куколівка - стовідсотково належить саме до таких. Однак має
чимало схожого...
У селі дві біди: погані дороги й застарілий
водогін
Куколівку жодним чином не можна віднести до
так званих сіл «без майбутнього». Хоч, як і скрізь, тут вистачає своїх
внутрішніх проблем, але й перспектив та резервів не бракує.
Перше, на що звертаєш увагу, коли потрапляєш
до цього села, так це розбиті дороги. І, мабуть, немає тут водія, який би
«по-хорошому» не згадував підрядників, що їх ремонтують. Хоча турбує те не лише
професіоналів… Бо хоч це й село, та вистачає в ньому небайдужих. Тих, кому
неприємно спостерігати за загальною розрухою. Тим більше, Куколівка – центр
сільської адміністрації. До її складу входить ще два маленьких населених пункти
– Солов’ївка та Гулевичі. Але й до них дорога не краща.
Ще одна біда у місцевих жителів - застарілий
водогін. І то не дивина, бо збудований він ще в 60-х роках минулого сторіччя. З
ладу почав виходити десь у 90-тих. І так, по-тихеньку-по-маленьку, латається
останні двадцять років. Потребує, звісно, повноцінного й дороговартісного
відновлення. Однак, коштів на те в сільському бюджеті не вистачає. І тому, за
останні роки, вдалося замінити лише його частину, але повністю проблему не
вирішено. А, значить, з водою місцеві перебиваються, як можуть: хто бере з
водогону, а хто - з криниць.
- Але без якісної питної води село жити не
може, - констатує головний агроном базового сільського господарства ТОВ «Степ»
Максим Замрика. – Водогін та всю його систему потрібно постійно ремонтувати.
Це стосується і трьох водонапірних веж, з яких
лише одна в нормальному стані.
Друга
потребує ремонту, а третя - взагалі заміни. Тож, подача якісної питної води на
все село поки що лишається тільки великою і ще не реалізованою мрією.
Коментуючи наболілу тему, сільський голова
Галина Горбань пояснює:
- За останні три роки з місцевого бюджету в
цілому було виділено 96 тис. грн. на капітальний та 170 тис. грн. на поточний
ремонти водогону. Окрім того, 80 тис. грн. на ці потреби надало товариство
«Степ». І за рахунок цих коштів ми загалом відновили шість кілометрів
водопроводу. Практично стільки ж нам потрібно ще відремонтувати. Якщо
враховувати незадовільний стан водонапірних веж, то на повноцінне відновлення
всієї водопровідної системи ще треба використати практично мільйон гривень. А
де їх взяти, коли щорічний сільський бюджет складає приблизно 700 тис. грн.
Місцеві знайшли альтернативу природному газу
Зважаючи на ціну блакитного палива і попит
споживачів на альтернативні джерела опалення місцеві підприємці розпочали
виробництво енергоефективних пілетів та брикетів із соломи та відходів
соняшника. Другий рік поспіль за помірну ціну їх реалізує куколівське
підприємство - ТОВ «Степ». А нещодавно почали виробляти й дерев’яну тріску,
тонна якої вартує 500 грн. Поки що місцева продукція користується попитом
переважно у сільського населення. Та, можливо, у недалекому майбутньому
опалювати ним свої приміщення зможуть і бюджетні установи та організації, адже
у районі поступово реалізується програма переходу на альтернативні джерела
опалення.
Головна цінність села – люди
У 280 сільських садибах Куколівки нині мешкає
730 осіб. Але двадцять років тому, для порівняння, і населення, і житлового
фонду було на третину більше. Тому сьогодні територія села й виглядає такою
розкиданою, бо поряд із запустілими хатами стоять цілком обжиті. Тим більше,
земельні наділи у декого від двадцяти соток і навіть до двох гектарів. Розкидане
село десь майже на вісім кілометрів. Ще за чотири кілометри знаходиться сусідня
Солов’ївка, а за сім – Гулевичі. За п’ятнадцять кілометрів (вздовж траси
Дніпро-Кропивницький) - райцентр.
Теж цікавий факт: об’їжджаючи село, складно
сказати, що є його візитівкою. Не одразу можна визначити, де розташований
адміністративний центр. І чим воно взагалі особливе? Але місцеві мають тому
логічне пояснення. Кажуть: село унікальне своєю історію, адже засноване ще у
далекому 1765 році. І назване на честь місцевого квартмейстера Івана Куколя.
Саме цей чоловік три сторіччя тому уміло відстояв інтереси рідного поселення, і
не дав осадчому із Запоріжжя Трохиму Человану його загарбати. Просто не міг
втратити свої сінокоси й наділи,
вівчарний і кінний заводи (на 2,5
тис. овець та 2 тис. коней), розлогі лісові масиви.
Але все те – вже позаду, бо давно стало
історією. Сьогодні ж в Куколівці немає великих потужних підприємств. За
винятком, хіба що базового товариства «Степ», у роботі якого нині задіяно трохи
більше сорока місцевих мешканців. Тому, крім зруйнованих доріг і застарілого
водогону, ключовою проблемою села лишається ще й безробіття.
- Доріг немає і грошей на них теж немає, хоча
цьогоріч на поточні ремонти з сільського бюджету ми вже використали 150 тис.
грн. і ще стільки ж плануємо. Про капітальні й говорити нічого, – констатує
секретар Куколівської сільської ради Тетяна Вавіліна (на фото). – Але «плюс»
такий, що соціальна інфраструктура села практично повністю збережена. Є своя
школа і садок, бібліотека, пошта, три магазини, кафе, ФАП, сільська рада. Немає
лише аптеки й клуба. Останній в аварійному стані і тому законсервований. Але в
його приміщенні працює бібліотека. У той же час окрасою Куколівки тепер є
нещодавно зведений православний храм.
Тетяна Вавіліна: «То хоч дихала наша мама, а тепер і дихати
перестала»
У селі є добре облаштований навчально-виховний
комплекс (на фото), загальна наповнюваність якого трохи більше 70 осіб. Але для
одинадцятирічки цієї кількості дітей, звісно, замало, бо планова потужність закладу
– триста двадцять учнів. У школі затишно, тепло і комфортно. Тривалий час тут
чекали газового опалення, і таки дочекалися. Про заміну котла для
використання енергоефективних видів
палива поки що не йдеться. Втім, у порівнянні із школою, яка виглядає досить
сучасно (зокрема, завдяки реалізації енергоефективного Кіотського проекту з
утеплення фасаду та заміни вікон й дверей), а сільська рада - надто бідно. Може
тому, що просто розміщена у старому приміщенні колишньої земської школи, яке
збудоване ще в 1903 році. І площу має чималу – загалом десь 500 кв. метрів. У
тому ж приміщенні розташований і фельдшерсько-акушерський пункт, пошта, магазин
та комунальне підприємство «Куколівське». На жаль, не «бачило» це приміщення
капітального ремонту років тридцять. Тому і картинка - нерадісна. Але,
незважаючи на всі ці недоліки, в приміщенні сільради завжди велелюдно й
гамірно. Хтось приходить в магазин чи ФАП, а хтось на пошту чи до сільського
голови.
- Йдуть до сільради з різними питаннями, –
каже Тетяна Вавіліна. - Кому довідку
видати, кому субсидію оформити, перереєструвати місце проживання чи будь-що
інше. Бувають дні, що й вгору глянути ніколи. Тим більше, що штат - невеликий,
а повноважень додалося. Найбільше часу
займає оформлення квитків на пільговий проїзд, бо пільговиків аж 255 осіб. Тому
у нас і виходить так, як у тому прислів’ї: то хоч дихала наша мама, а тепер і
дихати перестала.
Загалом живуть куколівчани, як і всі ми,
своїми щоденними клопотами, у своїй повсякденній круговерті. Й на мить не
зупиняються. Живуть, як і в сусідніх селах, дуже просто і дуже скромно, та
переважно за рахунок власних присадибних ділянок і домашнього господарства.
Хоча з роками навіть і худоби у сільських дворах суттєво поменшало. І якщо
тепер ледь набереться до вісімдесяти корів, то двадцять років тому їх було
майже удвічі більше. Так і виходить, що, хто знайшов своє щастя на рідній
землі, той на ній і працює, а хто не зумів, той вже давно і дуже далеко…
Н. ЛУЦЕНКО.