Останні два роки Україна живе в період знакових і глобальних змін. Період реформ і задавнених конфліктів. Та вкотре намагається перебудувати свою свідомість - від колективної до особистісної. Певно тому, й складається таке враження, що в нас тут щось не так. І найбільш гостро це відчувають саме прості пересічні громадяни, ті, кому не байдуже, як нові реформи вплинуть на їхнє життя, що з того буде та коли? Відповіді на всі ці запитання можна було знайти на семінарі проекту «Інституційна підтримка – активізація місцевих ЗМІ в місії інформування про децентралізації в Україні», що пройшов у Києві. Зокрема, щодо впровадження адмінреформи в Україні та Польщі. Коментували проблематику провідні науковці, викладачі, громадські активісти та народні обранці.
Своє бачення реформи органів місцевого самоврядування під час однієї із зустрічей озвучила й народна обраниця Ганна Гопко. Депутатка переконана, що просування децентралізації в Україні є незворотним процесом і успіхом для держави, якій так чи інакше довелося б оптимізувати свою систему управління, як це зробили сусідні країни і загалом увесь світ. - Тим більше, останні 25 років глибинних реформ в нас не було. Тому сьогодні їх кінцевим етапом має стати внесення змін до Конституції, а в разі, якщо цього не станеться (скажімо, через брак політичної волі), доведеться йти іншим шляхом, залучаючи додаткові інвестиції в уже створені спроможні громади, поліпшуючи їхню інфраструктуру та демонструючи на цьому прикладі можливості позитивних зрушень, - підкреслила Гопко.
-Але ж чому у нас так складно з цим реформуванням? - наголошує доктор економічних наук, процесор, Почесний член Конгресу місцевих та регіональних влад Європи Володимир Вдовиченко. - Бо корупціонери в Україні борються самі з собою, отримуючи за це ще й гранти від американців. І тому, що влада й держава умудрилася стати самостійними, не народними і не для людей. Але ж воювати з власним народом нечесно, безсовісно, ганебно та безперспективно. Та, на жаль, коли в одних руках концентруються великі гроші й велика влада, то про такі речі ніхто думати не буде, бо навпаки боротиметься за отримання шалених грошей і шаленої влади.
Водночас проблемою є й те, що ніхто в Україні не рахує ефективність використаних державних коштів, ніхто не шукає додаткові джерела наповнення місцевих бюджетів, не залучає грантові чи інвестиційні кошти. Забувають і про принцип субсидіарності - наближення послуг до людей. Але, щоб змінити цей ієрархічний уклад і успішно реалізувати розпочату децентралізацію, треба втілити в життя низку змін, без яких вона неможлива. По-перше, прорахувати спроможність громади, по-друге, зробити її юридичною особою (а значить внести зміни до Конституції), і, по-третє, навчитися надавати людям якісні послуги. Лише за таких умов новостворене об’єднання зможе змінити методику своїх відносин з державою і стати рівноправним учасником партисипативної демократії (процесу залучення широкого кола учасників до формування та функціонування відповідних політичних систем- ред.).
Серед недоліків, що не дозволяють втілити реформу, на думку Володимира Вдовиченка, перш за все є недостатнє інформування громад, недосконала законодавча база (відсутність закону про спрощене приєднання громад та закону про старост), недобровільне об’єднання, поглинання сіл містами й зневіра людей.
У той же час, якщо об’єднання таки відбувається, то тягне за собою зокрема додаткові повноваження, ресурси та більшу відповідальність.
Реальний приклад трансформації місцевих спільнот навела координатор проекту з Польщі –
Пауліна Трушко:
-Не всі громади у нашій країні самодостатні, втім, головне, що люди намагаються, щоб так було, вони вболівають за якісні зміни в своєму життя, й житті своєї громади. Так, наприклад, як відбувається у невеликій сільській гміні Мальчице Нижньосілезького воєводство, де я працює проектним-менеджером. Наша гміна вважається однією з найменших (населення 6 тисяч осіб) і не дуже заможних (річний бюджет – 120 млн. грн.). Живе вона переважно за рахунок власних податків і частково державних субвенцій. Зокрема, податку на нерухомість, землю, на доходи від фізичних осіб. (для довідки:100% податку на рухоме й нерухоме майно йде напряму в гміну, так само, як і податку з фізосіб і сільськогосподарського. До того ж ніхто в Польщі не запроваджує нульову ставку податку на нерухомість, як це роблять в Україні. А що стосується акцизного збору, то він спрямовується виключно у державний бюджет).
Доводиться шукати й альтернативні джерела фінансування, залучаючи додаткові інвестиції, чим я власне й займаюся, розробляючи проекті пропозиції. На жаль, в українських сільрадах такі фахівців взагалі відсутні і це, певною мірою, гальмує процес залученням іноземного капіталу.
На території Мальчице, яка за кількістю жителів і розміром нагадує Нову Прагу (бюджет селища, для порівняння, складає майже 7 млн. грн.) підприємств небагато. Є своя невелика пекарня, кілька мінімаркетів, друкарня й невеликий судно-будівний завод - базове підприємство. Соціальна сфера складається зі школи-гімназії (початкові 1-6 класи й гімназійні – 7-9 класи фінансуються за рахунок гміни. Окремо за кошти повіту фінансується ліцей - 10-12 класи), є садок та ясла, невеликий медичний центр та гмінний центр культури, своє комунальне підприємство, що забезпечує водопостачання та ритуальні послуги. Діє пожежна дружина, що підпорядкована загальнодержавній системі. У ній працюють добровільні пожежні, яких називають волонтерами. Їхня праця оплачується за нормою відпрацьованого на об’єкті часу. Поліцейського відділку у гміні немає, однак за її територією закріплений один дільничний. І певно тому, що рівень злочинності у гміні невисокий, запевняє моя співрозмовниця. В основному об’єктом крадіжок стає майно залізниці чи житлових недобудов, звідки, зазвичай, крадуть металобрухт.
Треба також додати, що місцева школа отримує від держави освітню субвенцію, а це 50% коштів від потреби, решту - дає гміна. Благодійні внески в навчальному закладі збирає батьківська рада. І використовує їх переважно на додаткові заняття для дітей, різноманітні конкурси, нагороди чи екскурсії, при тому жодної копійки на ремонт закладу не йде, як це, приміром, практикують в Україні. Дороги державного значення ремонтує держава, а гмінного – гміна. Окрім того, великі кошти вкладаються в очисні споруди. І залучають їх переважно з альтернативних джерел.
До всього додам, що на кінець 2015-го Польща вийшла з нульовим рівнем інфляції тоді як України перевищила всі можливі й неможливі показники – в 45%. Тому, зважаючи на об’єктивні фактори, нам, ліпше переглянувши свої перестороги щодо цих реформ, бо без них навряд чи дочекаємось чогось кращого.
Спеціально для "Сільського вісника" Н. Луценко