У житті кожної людини є події чи періоди, які
закарбовуються , як своєрідний екзамен на витривалість, на те, щоб пересилити
самого себе і бути гідним у цьому житті. Таким екзаменом для жителя селища
Приютівка, ветерана війни в Афганістані Віктора Анатолійовича ГУРТОВОГО стала
його служба в цій далекій країні у 1984 році. 15 лютого минає 24 роки відтоді,
як радянські війська були виведені з Афганістану. Та в ці дні воїн –
інтернаціоналіст, як і всі його побратими з великим хвилюванням згадує той
піковий період військових дій і свого перебування в Афганістані, що наклало
незгладимий відбиток на все його життя.
Народився і виріс Віктор Анатолійович у селищі
Приютівка. Добре навчався у Користівській школі, займався спортом. З дитинства
мріяв потрапити під час служби в армії у прикордонні війська і, саме не
куди-небудь, а – на південний кордон СРСР. У 1983 році його мрія здійснилася.
Після призову армійську службу розпочав у Середній Азії, в пустелі Каракум в
Небітдагському прикордонному загоні. Звідти його направляють в Душанбінську
школу інструкторів служби собак. Це була школа сержантів, на курси якої
набиралося 200 воїнів, але 50 чоловік з них відбирали і готували для служби в
Афганістані. У цю групу потрапив і Віктор. Тут готували не лише спеціалістів
міно пошукової служби, а і їхніх вірних помічників – собак – розвідників, які
завжди йшли попереду військових частин, собак – охоронців, які за 0,5 км відчували
людину і ні на що інше більше не реагували. До речі, таких собак на заставі
було всього чотири. Це були справді найнадійніші захисники солдатів.
Школу інструкторів мінорозшукової служби Віктор закінчив на відмінно. Одержав звання сержанта
і був направлений в гори Памір, в Хорогський прикордонний загін першої
мотоманевреної групи на об’єкт Нашир, що в Афганістані. З цього і почалася його
вкрай нелегка військова служба. Саме тут, в Наширі, разом зі своєю собакою
Ірмою він виявив першу міну. Таких випадків, коли він разом з чотирилапим
другом йшов попереду бійців по прихованих гірських хащах, було безліч. Й Ірма
ніколи не підводила, адже могла виявити міну на глибині до одного метра і
двадцяти сантиметрів.
Сьогодні воїн – інтернаціоналіст, оцінюючи всі
ті події і свою роль у них, зізнається, що не вважає їх героїчними. Просто, як
сам говорить, виконував свій військовий обов’язок і по іншому не могло бути. А
щодо героїзму, на його думку, то найбільш відрадно те, що разом зі своєю Ірмою
йому вдалося зберегти життя багатьом десяткам наших воїнів. І не лише нашим, а
й самим афганцям.
Пригадує один епізод, коли у військовій операції
по блокуванню і знищенню «рухівської» групи брали участь афганські міліціонери
– царандої. Трапилося так, що вони виявили цинк з-під гранат і хотіли взяти
його для своїх потреб. Ось тут Віктор і закричав, щоб тієї знахідки ніхто не
чіпав. Виявилося, що цим самим врятував життя щонайменше 12 міліціонерам, бо
під тим цинком знаходилася міна, страшенний вибух якої пролунав після того, як
Віктор, сховавшись за прикриття, потягнув на себе спеціальною «кішкою» той
самий цинк. Ті міліціонери – афганці, певно, і по сьогодні вдячні йому за
врятоване життя. Що вже й говорити, які почуття були у них до свого рятівника в
той страшний момент на межі їхньої смерті.
Віктор Анатолійович був учасником всіх трьох
етапів відомої тепер в історії Куфабської операції в Афганістані. Саме тут, в
Куфабській ущелині, у складі кількох маневрених груп він брав участь по
виявленню душманських угрупувань. Про ті та інші події, коли йому разом із
собакою доводилося першим прокладати у бойових діях безпечний слід нашим
воїнам, що йшли позаду і, дякуючи цьому залишалися живими, певно, можна
написати цілу книгу. Часом ситуації були неймовірно важкими. Та сьогодні Віктор
Анатолійович, як невиправний оптиміст, більше згадує з тих часів добрі події. І
найбільш хвилюючою, зі сльозами на очах, яку важко передати словами, була для
нього неймовірна в бойовій обстановці зустріч зі своїм земляком, теж жителем
Приютівки, з яким вони разом ходили в дитсадок, навчалися в школі Андрієм
ЗАГОРУЛЬКОМ. Андрій служив в тій частині, котра була в самому пеклі тієї
Афганської війни. Службу ніс разом з нашим земляком, новопразьцем Андрієм
Ковтуном, який загинув у тій війні смертю хоробрих. Обидва Андрії були бойовими
побратимами і те, що Віктору Божою волею пощастило тричі в бойових ситуаціях
зустрітися зі своїм товаришем дитинства, залишилося у нього світлою сторінкою
на все життя.
Саме слово «війна, зрозуміло, що за собою
приховує. Не любить Віктор Анатолійович на цю тему поширюватися. Навіть не
говорить про свої бойові нагороди, які засвідчують те, що він не оцінює
героїзмом, а просто – рятуванням і збереженням життя наших воїнів, а також
самих афганців, в яких ніколи не піднялася рука в нього вистрілити.
Така, як він вважає, була у нього служба –
шукати міни і зберегти життя солдатам. Хоча робити це було неймовірно страшно
перед невідомими обставинами, які могли проявитися будь-якої секунди. – Тіло
мурашками покривалося, відчував, як чуб тріщить на голові, а з голови до ніг
л’ється піт, - зізнається Віктор Анатолійович.
Та щоб там не було, сьогодні він дякує Богу,
що залишився живим і здоровим. Після Афганістану служив ще на прикордонній
заставі разом зі своїм вірним другом – собакою Лордом. У лютому 1986 року
демобілізувався, у званні старшини повернувся до батьківського дому. З часом
зустрів чарівну дівчину Людмилу, яка стала його дружиною і подарувала
чоловікові двох синів – красенів. Обидва унаслідували сімейну традицію
працювати на залізниці. На ній працювали їхній дід і прадід, зараз працює їхній
батько Віктор Анатолійович, який більше 20 років убезпечує рух поїздів, за що
минулого року з рук міністра залізничних сполучень одержав грамоту.
Є чим гордитися синам за свого батька, який
вже став і дідусем. Він – депутат селищної ради, бере найактивнішу участь у
всіх добрих справах, які діються в Приютівці, має за це теж нагороди, серед
яких найвищою є його незаперечний авторитет у жителів селища.
Ось така світла душею і своєю працею людина,
звичайний солдат, що виконував свої завдання, як він про себе говорить, Віктор
ГУРТОВИЙ проживає в нашому районі. А ще разом з ним – десятки його бойових
побратимів, якими ми всі повинні вічно гордитися.
В. ЮРЧЕНКО (Сільський вісник, 2013, № 6, 9 лютого).