Вже четвертий рік Червонокам’янський сільський голова Тетяна БЕССАРАБ працює на
благо своїх односельчан. На її жіночу долю випало багато випробовувань, але
вона звикла перед ними не пасувати. Замолоду її характер загартувала страшна
афганська війна, в якій брала участь у 1980-1982 роках у складі 100-го окремого
медично-санітарного батальйону у місті Баграм та відзначена на ряду із іншими
нагородами медаллю «За бойові заслуги».
У 1976 році Тетяна Олександрівна, закінчивши Олександрійське медичне
училище, працювала операційною медичною сестрою в Олександрійській центральній районній
лікарні. У 1980 році, коли почула про війну
в Афганістані, прийшла до військкомату і
записалася у добровольці на службу медичним працівником. І вже у вересні цього
ж року Тетяна разом зі своїми колегами та солдатами вилетіла у Кабул.
Через три
місяці її направляють до міста Баграм. Добиралися
туди пішки однією колоною. Вже на місці військові і медики були шоковані тими умовами,
які їм запропонували. Якщо точніше, то їх, умов, взагалі не було. Близько місяця
медперсонал облаштовував санітарний батальйон – копали окопи, разом з солдатами
розміщували намети, ліжка. Тетяна Олександрівна розповідає, що працювати в
таких умовах було нестерпно. Вся постільна білизна та медикаменти були засипані
піском, він потрапляв у очі, скрипів на зубах, а ноги вгрузали по самісінькі
кісточки. Тож про будь-які санітарні умови годі й було говорити. З водозабезпеченням
постійно виникали проблеми. Спочатку воду привозили, але того об’єму
катастрофічно не вистачало. Невдовзі серед пісків та каміння солдати викопали
свердловину.
- В Афганістані, серед пісків, у спеці, я часто згадувала нашу рідну
природу. Так хотілося пройтися по лісу, напитися досхочу нашої української
джерельної і такої «солодкої» води, - говорить Тетяна БЕССАРАБ.
Зі світлом також бували проблеми.
А одного разу, згадує Тетяна Олександрівна, операцію взагалі довелося робити
при світлі автомобільних фар. У ролі
санітарів та просто помічників для медичного персоналу виступали солдати, які
після поранень залишалися на кілька місяців.
Через деякий час умови лікування покращилася. Військові почали зводити
будівлі з модуля, які слугували не лише для медсанбату, а й проживання. Там розмістилися палати, хірургічне та
терапевтичне відділення. Після кожного бою безкінечним потоком у приймальне відділення
заносили поранених юнаків. Крик, стогін, кров, застиглий у очах жах і благання
про спасіння... Як це все витримати жінці? Чого коштує у таких умовах тримати
себе в руках, холоднокровно роботи свою нелегку роботу в ім’я спасіння життя, переконувати
тяжкопораненого у тому, що він залишиться живий, щоб при цьому не здригнувся
жодний мускул. Не зламатися, не заридати, не здатися самій та не дозволити
здатися молодим пораненим бійцям, з рештою, не втратити розум...
Разом з Тетяною Олександрівною працювали три операційні та дві
перев’язочні медичні сестри. Коли проходили бої, то медичний персонал проводив
на ногах по кілька діб без сну та обіду. Не раз доводилося бачити, як через
їхній медсанбат везли вбитих, понівечених вояків.
- А потім цинкові домовини летіли «Чорним тюльпаном» на Батьківщину, — зі
сльозами на очах пригадує співрозмовниця. — Коли у мене питають: а чи страшно
було на війні, я відповідаю: страшно на будь-якій війні, бо вона несе за собою
смерть.
Тетяна Олександрівна з великим болем у серці розповідає про всіх тих
хлопців, які у них лікувалися. Запав їй у пам’ять юний солдат Сашко, який в
Афганістан був призваний по закінченню педагогічного університету. Відвоював
він кілька місяців і з пораненням потрапив
у Баграмський медичний санітарний батальйон. Там дівчата допомогли
піднятися Сашкові на ноги і разом з ними він пробув чотири місяці. За увесь цей
час допомагав чим міг, був дуже розумним та здібним. Коли до кінця служби залишалося три місяці хлопця знову забрали на
поле бою. А через невеликий проміжок часу, коли вертольоти вкотре доставили нам
поранених і убитих, один із санітарів побачив серед них Сашка з кулею в голові,
а на його грудях лежав лист від матері, яка писала про повернення свого сина
додому та їхню таку бажану зустріч.
Також згадує, як збираючись у відпустку, познайомилася з хлопцем із Гайворонського
району. По закінченню війни, щоправда, зв’язки розірвалися. А днями, вкотре
переглядаючи афганські фотокартки, натрапила на адресу солдата. Зателефонувала
йому, довго спілкувалися, згадували те, що довелося пережити та домовилися про
обов’язкову зустріч.
У роки афганської війни жінки-медики, як і чоловіки, віддано виконували
свій обов’язок. Працювали у дружньому колективі і діяли як єдине ціле. І хоча
вже позаду лишилися війна і тривожні сни про Афганістан, вони завжди раді
бачити один одного, згадувати товаришів і рубці на серці знову нагадують про
себе.
Інна ЖИДУЛОВА (Сільський вісник, 2014, № 7, 15 лютого).