Наш земляк Борис Петрович БУГАРА служив в
органах Держбезпеки з осені 1975 року, зокрема, в Олександрійському
міськвідділі КДБ. У 1979 році по закінченню курсів удосконалення офіцерського
складу в Підмосков'ї отримав нову спеціальність - командир розвідувально -
диверсійної групи. Звідти і був відправлений в Афганістан у складі групи
спецпризначення «Зеніт». Перше бойове хрещення Бориса БУГАРИ сталося, коли
зенітівці визволяли з - під куль місцевого населення міністра оборони Шаха
Мухаммеда Доста і міністра освіти Анахіту Ратебзад.
- Нас оточила юрба озлоблених людей, з усіх
боків стріляли, - пригадує Борис Петрович, - За мить у машині спецназівців не
залишилося жодного скла. Не маючи ні касок, ні бронежилетів ми відстрілювались
і закривали своїми тілами афганських урядовців. На щастя, тоді всі залишилися
живими. Міністрів доставили у безпечне місце. Але я і ще один товариш отримали
поранення очей осколками скла. За успішне виконання цього завдання я
нагороджений орденом Червоної Зірки.
Борис БУГАРА, виконуючи військовий обов’язок,
чотири рази перетинав кордон колишньої демократичної республіки Афганістан. У
складі розвідувально - диверсійних груп КДБ він виконував інтернаціональний
обов’язок і накази керівництва.
Хто ж вони, бійці групи спеціального
призначення 5 -го відділу Управління «С» ПГУ КДБ СРСР?
Уривок із спогадів полковника СБУ (запасу)
Бориса БУГАРИ:
Початок січня 1979 року. Курси удосконалення офіцерського
складу. Висококваліфіковані фахівці - викладачі і адміністрація курсів набирали
молодих, фізично здорових, психологічно стійких оперативних працівників КДБ
СРСР з усіх куточків Радянського союзу. Всього 4 групи по 14 чоловік.
Всі курсанти знали один одного тільки за
псевдонімами. Наприклад, я для всіх став Бурцевим, мій друг Оборський з Києва –
Зразковим, Яковлєв з Житомира – Ярцевим і т.д.
З цього почалося курсантське життя офіцерів,
яким судилося з 5 липня 1979 об'єднуватися в загони спеціального призначення
«Зеніт», потім «Зеніт - 2», «Каскад» і « Каскад- 2», «Вимпел» для виконання
спеціальних завдань на території Афганістану.
Навчальна програма була досить складною і
різноманітною. Кожен теоретичний курс закріплювався практичними спеціальними
комплексними заняттями: висадка в невідомій місцевості, орієнтування, 30 -
кілометрові марш -кидки (взимку на лижах) і т.д.
2 липня 1979 року нам оголосили про переліт до
Афганістану для охорони радянського посольства в Кабулі. А напередодні вильоту
назвали 38 із 56 прізвищ, які наступного дня ступлять на землю країни, що
принесла багато сліз і горя десяткам тисяч сімей у Радянському Союзі. Решта, 18
бійців, проводжаючи нас, навіть не підозрювали, що залишаються тільки в
резерві. Через 2 місяці їх зберуть на базі у Фергані, звідки вони полетять нам
на зміну.
5 липня 1979 року ТУ- 134 з пасажирами і
багатотонною апаратурою зв'язку на борту злетів з підмосковного військового
аеродрому і взяв курс на Ташкент. Після дозаправки в столиці Узбекистану ми
вперше з висоти польоту спостерігали державний кордон СРСР – Афганістан, що
проходить по високогірній місцевості. Так починалася історія багаторічного
перебування підрозділів спеціального призначення КДБ СРСР у ДРА.
Розташувавшись в окремій будівлі на території посольства
в Кабулі, ми приступили до виконання охоронної функції (такою була легенда
нашого перебування тут). Насправді головним завданням була розвідка особливо
важливих об'єктів і нанесення уточнених даних про них на карти і плани; підбір
місця в горах поблизу Кабула для створення і розміщення розвідувально -
диверсійної школи і початок навчання майбутніх диверсантів - афганців. До речі,
завдання на кожен період нашого перебування там змінювалися залежно від змін в
оперативній і військово- політичній обстановці.
Так, у другій половині вересня і початку
жовтня 1979 року, крім розвідки, наші групи виконували спецзаходи з таємної
евакуації в Ташкент і Фергану членів уряду Афганістану і партійних активістів -
прихильників громадського і політичного діяча Нур Мухаммеда Таракі, на яких вже
починалися гоніння з боку Хафізули Аміна - лідера чинної влади. Надалі «зенітівці»
забезпечували посадки військово-транспортної та десантної авіації на аеродромі
Баграм поблизу Кабула.
А 27 грудня 1979 року загін «Зеніт» захопив
особливо важливі об'єкти: Міністерство оборони, МВС, службу безпеки, внутрішню
резиденцію президента, в'язницю політв'язнів. Спільно з групою «Грім» під
керівництвом полковника, Героя Радянського Союзу (посмертно) Г. І. Бояринова,
за підтримки десантників, мусульманського батальйону, військових підрозділів
захопили заміський палац Хафізули Аміна. Результат цих подій відомий - на місце
знищеного генерального секретаря ЦК НДПА Хафізули Аміна прийшов Бабрак Кармаль,
кандидатуру якого підтримував голова КДБ Радянського Союзу Ю.Андропов. Ще
півроку спецназівці (у тому числі і я) здійснювали охорону самого генсека та
всієї території внутрішньої резиденції, де він жив і працював.
З середини 1980 р. групи спецназу КДБ СРСР,
але вже під кодовою назвою «Каскад», були розкидані по всіх провінціях
Афганістану, де у взаємодії з підрозділами 40 - ої армії ВДВ, МВС виконували
непрості специфічні функції, вирішували нелегкі спеціальні завдання. І так
тривало ще довгі роки, навіть деякий час після остаточного виведення наших
військ з Афганістану 15 лютого далекого і такого близького 1989 року.
За офіційними даними, понад 150 тисяч
українців пройшли «афганськими» дорогами. Майже кожен п’ятий убитий —
українець. Чимало води спливло з того часу. Багато з тієї війни повернулися з
нагородами за мужність честь та відвагу. Помалу зажили рани, постаріли колишні солдати
і офіцери. Тільки пам’ять про далеку афганську війну жива і стерти її події не
зможуть ні роки, ні відстань.
Все, що
там відбувалося - це частина нашої історії, понівечені життя
військовослужбовців, їхніх сімей. Виконуючи накази, там гинули наші солдати і
офіцери. «Історію, якою б вона не була, треба цінувати, поважати і витягувати з
неї уроки і, ні в якому разі, не забувати. Там було дійсно страшно. І не вірте,
якщо хтось буде стверджувати навпаки. Страшно не тільки за своє життя... Найстрашніше
вбивати, позбавляти людей життя. Мені й досі сняться страшні картини боїв,
поранені й убиті. Цей біль залишиться зі мною назавжди»,- говорить Борис
Петрович.
Сьогодні Б.П. БУГАРА займається патріотичним
вихованням молоді, навчає підростаюче покоління любити Батьківщину, свою
історію, бути справжнім сином своєї країни, він є віце - президентом Міжнародної
громадської організації ветеранів державних органів спеціального призначення,
членом правління Олександрійської районної ветеранської організації.
Наталія НАДИРЛІ (Сільський вісник, 2014, № 7,
15 лютого).