Олександрійське медичне училище по праву вважається одним з кращих навчальних закладів не лише Олександрії, а і всієї Кіровоградщини. Його авторитет і якість підготовки спеціалістів постійно звідусіль приваблюють до себе випускників шкіл. Основний кістяк їх поступає до училища насамперед з Олександрійського району, а також з навколишніх районів: Світловодського, Знам’янського, Онуфріївського, Петрівського. Це засвідчує про неабияке прагнення юних випускників сільських шкіл бути благодійниками, бути корисними для суспільства. Та треба зауважити, що лише цим регіоном студентське коло нашого медучилища не обмежується. Є тут серед 430 його студентів чимало представників із Західної України, Черкаської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Миколаївської та інших областей України. А про авторитет і рівень підготовки медичних працівників в цьому навчальному закладі засвідчує ще і той факт, що кількість абітурієнтів, котрі бажають стати студентами чотирьох відділень училища, щороку досягає п’ятьох і більше чоловік на одне місце.
Зрозуміло, що екзаменаційна комісія завжди відбирає кращих з кращих. Отож і склад студентів тут відмінний, як і відмінно професійно підготовлені його випускники, які вірою і правдою служать людям та надійно захищають і рятують їх життя не лише в Україні, а й Польщі, Німеччині, Франції, інших країнах, адже не останню роль в цьому відіграє і те, що диплом випускника, наприклад, медсестринського відділення училища прирівняний до європейського і без заперечень визнається в Європі.
Про це з гордістю повідала мені заступник директора медучилища з виховної роботи Наталія Григорівна Щербина (на фото праворуч). А ще запевнила в тому, що їхні випускники — це справжній скарб медицини, адже їх з великим бажанням скрізь чекають. Найвищий вишкіл своєї професійної підготовки і найкращі людські якості та патріотичні почуття вони проявляють, у тому числі і в жорстоких боях на передовій лінії фронту на сході України в зоні АТО, захищаючи нашу державність, незалежність і вириваючи з пазурів смерті десятки і десятки українських воїнів, героїв України, за що їм треба лише низько вклонитися. Випускники нашого училища, як наприклад, Юрій Баленко чи Ігор Мельник та чимало інших їхніх побратимів не схиляються перед кулями ворога, вони свято виконують дану ними клятву — рятувати людське життя.
А між тим, в училищі готується гідна зміна тих, хто прийде їм на допомогу. Їх чимало, хто, де б ми не були, рятуватиме наше життя, і на кого ми з незаперечною довірою зможемо покластися. Одним з них, випускником фельдшерського відділення наступного року і котрий мріє продовжити навчання і стати лікарем, є Олександр Пшеничний (на фото ліворуч). З цим щирим, відкритої і відвертої, сповненої найкращими людськими якостями душі юнаком ми разом з Наталією Щербиною зустрілися в її кабінеті.
Неабияк приємно і спокійно стає на душі за наше майбутнє, коли відчуваєш, що поряд з нами зростає таке покоління, кришталиком якого є Олександр. Коли слухаєш його роздуми про життя, про визначення цінностей цього життя, свою роль в ньому, це немов бальзам на душу, немов якийсь острівок, на якому ми відгороджуємося від всіх негараздів і прикрощів.
Саша народився на Дніпропетровщині, в місті П’ятихатки, в робочій родині. Там закінчив першу П’ятихатську школу. Батько — працівник залізниці і, зрозуміла річ, він прагнув, щоб син продовжив його справу. Не хотіла, певно, і вся сім’я, щоб Саша обрав іншу професію. Та все ж таки вибір був за ним. І він твердо вирішив присвятити себе медичній справі. Щиро зізнаючись, він говорить: — Я розумів, що в якомусь сенсі моє життя — це необхідність допомагати людям. Йти в медицину, то був мій особистий вибір, ніхто до цього не підштовхував і не спонукав, та за приклад стали мої бабуся і мама, які теж присвятили себе цій справі. І коли я після вступу на перший курс провчився приблизно півроку, я твердо усвідомив і зрозумів: якщо я буду вчитися просто так і не зможу надати допомогу людині в скрутній для неї ситуації, то який тоді з мене медичний працівник. Ці думки корінним чином спонукали мене до того, що треба вчитися на совість, з повною відповідальністю, треба внутрішньо і професійно збагачуватися, щоб потім гарантувати собі надійну самостійну роботу і мати можливість допомагати своїм рідним, друзям, колегам, всім жителям України, адже всі вони прагнуть бути здоровими, бути кращими, досконалішими.
У цьому сенсі Саша оптимістично дивиться в майбутнє. По-перше, тому, що, за його оцінкою, в училищі працює надзвичайно сильний склад викладачів, котрий включає в себе досвідчених, вищого рівня викладачів, хірургів і акушерів, котрі дають найтвердішу базову підготовку своїм студентам, а, по-друге, тому, що студенти тільки за своїм усвідомленим бажанням, цю базову підготовку набувають і, тим самим, стають справжніми спеціалістами своєї справи, яких із задоволенням запрошують і приймають до себе будь-які лікувальні установи України, в тому числі ті, які направляють їх на навчання в Олександрійське медучилище і вже навіть під час проходження практики в цих установах бачать в них чудових і перспективних спеціалістів, надійних фахівців.
- Мені подобається навчатися і перебувати в навчальному процесі, — говорить Саша. — Подобається, як педагоги викладають свої предмети, думають, розмірковують. Можливо, в якихось моментах вони є занадто суворими, але після таких навиків і їхньої твердої позиції, я переконаний, у нашому подальшому житті все буде летіти немов «з рук». Тим більше, що в подальшому більшість із нас продовжить своє навчання у вищих навчальних закладах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Полтави, Києва, де вже традиційно багато навчається олександрійців, які, між іншим, також повертаються до стін рідного училища, стають його викладачами і продовжують славну його історію. І де б вони не були, базовою основою їхніх знань і майстерності завжди залишається навчання в нашому медичному училищі, де створені всі умови для навчання і проживання студентів.
Слухали ми з Наталією Григорівною Олександра і раділи за нього і його товаришів. А я радів ще за саму Наталію Григорівну, і всіх викладачів Олександрійського медичного училища, що в них навчаються такі студенти. Мабуть, дані Божою милістю, чи благодаттю. Спасибі Україні, що в нашій державі такі діти, спасибі батькам, що виростили і виховали таких дітей, адже майбутнє України справді за ними, як і справді за ними життя і здоров’я всього нашого нинішнього козацького роду. А воно, без сумніву, буде знаходитися у надійних руках таких представників нового нашого покоління, як Олександр Пшеничний. Тож хай життя, тобі, Сашо, і твоїм товаришам, світить яскравою зіркою успіху на всю його програму. Цього бажаємо вам всі ми.
В. ЮРЧЕНКО.