Олександрієць Роман Малиш поділився подробицями трагедії під Іловайськом


Старший кухар з Кіровоградського 3-го окремого полку спецпризначення Роман Малиш (на фото) поділився подробицями трагедії під Іловайськом, де разом зі своїми побратимами пробув практично два тижні. Широкому загалу розповісти епізоди того кривавого інциденту олександрієць наважився лише за рік з моменту трагедії, яка забрала життя близько чотирьохсот його побратимів. Саме стільки українських військовослужбовців та правоохоронців, за даними різних джерел, вважаються полеглими у цій кривавій операції, що увійшла в чорний епізод війни на сході.
- За роки незалежності в Україні фактично не проводилося жодних масштабних військових навчань, ми ні з ким не воювали, де ж тоді й звідки бралися ті славнозвісні генерали, які командували бойовими операціями на сході, та як вони могли знати, що правильно і що ні, як розробляли свої стратегії й тактичні дії, — ​ділиться Роман.
Тяжко згадувати йому ті важкі хвилини. Іловайськ, Старобешеве та села навколо Савур-могили.
Тяжко розповідати й повертатися до них. Удвічі важче пригадувати своїх полеглих товаришів. Тих, кого поряд вже немає, кого ​не повернути.
Так склалося в бойовій історії Романа, що, будучи старшим кухарем на фронті, він перш за все освоїв фах стрілка й механіка. А разом з тим, і будівельника, кулеметника, телеграфіста. За іронією долі, ані борщів, ані супів для побратимів готувати на передовій не довелося. Хоча із поставленими завданнями, які виконували спецназівці, він справлявся на відмінно. І це, незважаючи на їхню різноплановість. Найтяжчим і найтрагічнішим моментом у переліку бойових справ стала операція у так званому секторі «Б» поблизу Іловайська. Як то було, він розповів нашому кореспонденту, згадуючи при цьому й перші кроки своєї армійської служби.
Зі слів олександрійця, близько місяця після мобілізації він проходив навчання в Кіровограді. Потім — ​у Кривому Розі. А після цього свій військовий обов’язок виконував у Дніпропетровську. Там був задіяний в охороні місцевого аеропорту та за графіком здійснював супровід бойових вертольотів.
— Два місяці у складі вертолітної бригади, як стрілки, ми вилітали на схід. І так бувало по кілька разів на добу. Один виліт — ​щонайменше чотири години в небі. Найтриваліший політ — ​з першими променями сонця й до пізньої ночі. Інколи за добу ми відпочивали лише 2–3 години. Та, в цілому, нам щастило, адже під мінометні обстріл й «Гради» — ​не потрапляли, тоді як з бойової території успішно евакуювали тяжкопоранених й тіла вбитих. У «гарячі точки» і на блокпости повітряним судном ми успішно транспортували продовольство, медикаменти й амуніцію. Тут належне варто віддати нашим льотчикам, які проявляли себе, як справжні відчайдухи, адже щодня і щогодини, ризикуючи не лише власним життям та здоров’ям, а й життям своєї команди (яка складалася з пілота, помічника, бортового техніка, санінструктора та двох стрілків), літали у найгарячіші бойові сектори. У надзвичайних ситуаціях на фронтову територію з міста вилітало одразу чотири гвинтокрили, та, на жаль, бувало й так, що деякі з них на аеродром не поверталися, — ​пригадує олександрієць.
Згодом спецназівців передислокували під Горлівку. Зі слів Романа, тепер вони відслідковували рух ворожих машин, вивчали їхні маршрути, мінували та знищували ворожу техніку, а паралельно патрулювали міську територію. Коли із поставленим завданням впоралися, то похапцем були перекинуті під Пантелеймонівку та Старобешеве, де бійців накрили «Гради» і полк поніс перші втрати.
- Наступного дня за наказом генерал-лейтенанта Руслана Хомчака ми почали вести розвідку поблизу Іловайська, — ​пригадує Роман. — ​Потім перед нами поставили завдання — ​зачистити місто до району залізничного депо. Отож два тижні на околицях Іловайська тривали запеклі бої, і кожного днями несли втрати. Весь цей час довкола міста працювала важка артилерія. Інколи ворожі танки намагалися прорвати оборону, але наші війська тримали супротив. Нарешті 11–15 серпня ми вступили в Іловайськ. А вже напередодні Дня Незалежності, 24 серпня, командуванню надійшла інформація про те, що наші війська потрапили у вороже кільце. На цей момент позиції від Старобешевого були здані. Чотири години ми сподівалися, що нам на допомогу прийде авіація. Та… марно. 24–26 серпня стало зрозуміло, що це пастка, адже ворожа техніка зосереджувалася по всіх напрямках, вогонь лише посилювався. І вже 27–28 серпня ми перейшли на позицію оборони. Але і техніки, й озброєння, й людей на той момент не вистачало. Тоді як у штучно створеному кільці сконцентрувалася більшість українських збройних формувань та добровольців. Аж ось надвечір 28 серпня нашому командуванню надійшла інформація про так званий «зелений коридор», через який усі наші вояки мали вийти з оточення. Було сформовано дві колони. В одній з них з бронетехнікою і на броньованому бусику — ​генерал-лейтенант Р. Хомчак, а в іншій — ​рядовий склад на танках, легкових машинах та автобусах. І так вийшло, що останні пішли «зеленим коридором», тоді як генерал-лейтенант попрямував у зовсім іншому, протилежному напрямку. У результаті таких необдуманих дій з боку командування з нашої групи, що складалася з двадцяти осіб, в «зеленому коридорі» ми втратили п’ятьох і стільки ж було поранено. Перетнути його сподівалися на звичайному УАЗі, без вікон, але з двома каністрами бензину в багажнику. Нас обстріляли. Водій загинув, а по ходу в машину заскочили ще кілька бійців із розстріляної Волги, що рухалась позаду, серед яких і мій найкращий друг, 28-річний побратим Віталій Волкотруб з Бобринця. На превеликий жаль, з цього пекла живим солдат не повернувся, і «зелений коридор» в одну мить для нього став чорним. Так само як і для сотень інших бійців. Було дуже багато вбитих. Звичайно, це був кошмар. Це не передати словами… Слава Богу, що ми живі залишилися.
Ще півтори доби протримались на одному місці, в селі Красносільське. Але в нас уже не було ані зброї, ані техніки, ані людей. І тоді, нарешті, наше командування збагнуло, що краще домовитись. Домовитись із регулярними російськими військами про припинення вогню. Зі зловіщого кільця ми вийшли під знаком Червоного Хреста, який забрав поранених і виключно представників українських збройних формувань, тоді як добровольці лишилися в оточенні і живими з нього не вишли. Ця щаслива і водночас гірка мить у моєму житті сталася 1 вересня. Після цього десять днів я був у відпустці, більшу частину якої присвятив своїм полеглим побратимам. Аби пришвидшити їхнє поховання, заспокоїти рідних і віддати данину полеглим, поїхав до Дніпропетровського та Запорізького моргів на пізнання тіл, — ​зі смутком в очах розповідає Роман.
Після нетривалої відпустки на бійця чекала служба у військовій частині № 2336 міста Кіровограда. Та вже 31 грудня 2014-го за станом здоров’я Романа передчасно демобілізували. 9-го травня 2015-го олександрієць нагороджений нагрудним знаком «За військову доблесть». Невдовзі отримав і посвідчення учасника бойових дій.
Хочеться сказати і про те, що після Іловайська, 19 вересня, повернувшись додому, він поєднав свою долю із землячкою — ​олександрійкою Наталею, а за дев’ять місяців у їхній сім’ї з’явився первісток — ​Марк. Сьогодні ж на землі, яку спецназівець отримав від Протопопівської сільської ради, його родина зводить невеличкий власний будинок, у спорудженні якого він сам активно задіяний. При цьому Роман певен, що власних сил й наснаги йому вистачить, аби спорудити затишне сімейне гніздо, де обов’язково буде і комфортно, і спокійно, тим більше, що страхіття війни, тривоги, втрати і нелюдське, сталеве загартування, —  ​усе це для нього вже позаду…
Н. Луценко.