Про гендерну рівність

Про гендерну рівність


«Я — сильний. Я проти насильства». 

Державні діячі виступили проти домашнього насильства
Українські політики виступили проти насильства та за ратифікацію конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами.
Тематичний ролик із кампанії “Я проти насильства” вже з’явився на українських телеканалах. Зокрема, за ратифікацію конвенції Ради Європи виступили прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, генеральний прокурор України Юрій Луценко та голова офісу Ради Європи в Україні Мортен Енберг.
Кампанія “Я – сильний! Я проти насильства” підготовлена ГО “Ла Страда-Україна” за підтримки Ради Європи та у співпраці із Фондом народонаселення ООН, Міністерством соціальної політики України, Міністерством закордонних справ України, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, МФО “Рівні можливості”, Посольством Великої Британії в Україні, Stabilization Support Service, народними депутатами та депутатками, Гендерною стратегічною платформою, Програмою “Рада”, Інформаційно-консультаційним жіночим центром, Спілкою ветеранів АТО та іншими.

Сайт «Повага».

------------------------

Як гендерні стереотипи впливають на «дорослі» відносини? - тренерка з сексуальної грамотності
Гендерні стереотипи обмежують наші можливості в професійному житті, в громадській діяльності. Безумовно, вони впливають і на сексуальні відносини. Чому це відбувається і як з цим можна боротися, «Повага» дізнавалася у Юлії Ярмоленко - тренерки з сексуальної грамотності, яка працює з жінками, підлітками та парами.

«ЧЕРЕЗ ВІДМІННОСТІ У СТАТЕВОМУ ВИХОВАННІ ВИРОСТАЮТЬ ВПЕВНЕНІ В СВОЇЙ ПРИВАБЛИВОСТІ ЧОЛОВІКИ І НЕВПЕВНЕНІ В СОБІ ЖІНКИ»

- Сучасне суспільство диктує певні стандарти краси, яким повинна відповідати «справжня жінка». Як ці стандарти впливають на сприйняття жінками власної сексуальності?
- На майстер-класах, присвячених жіночій сексуальності, ми не говоримо про красу людини, але говоримо про красу тіла, природність. І зазначаємо, що картинки, які ми бачимо по телевізору або в журналах, - це не справжнє жіноче тіло, ці образи неприродні. Найчастіше - пластичні операції або жорсткий кастинг серед моделей, актрис. Проблема в тому, що жінки бачать саме ці картинки, а образи «звичайних жінок» ніде не демонструються. Тому багато хто вважає, що у інших тіла ідеальні, а у них - ні. Щоб допомогти позбутися такого сприйняття, на своїх майстер-класах я даю учасницям посилання на американський сайт, де зібрані фотографії вагін різних жінок. І перегляд цих фотографій допомагає жінкам переконатися, що вони абсолютно нормальні, їм не потрібно соромитися себе і думати про інтимну пластику. Я всіляко намагаюся показати жінкам, що у них все добре, намагаюся підвищити їхню самооцінку. Адже досвід показує, що у більшості жінок в сексі самооцінка завжди занижена, а у чоловіків - завищена.
- А чому так?
- Хлопчиків і дівчаток виховують по-різному. Особливо це помітно у сексуальному вихованні. Хлопчик з народження чіпає свій пеніс. Це природно - статеві органи перебувають «зверху», хлопчики на них дивляться, граються ними. Коли хлопчика вчать «пісяти» стоячи, він ніби демонструє світові свій пеніс, свою перевагу. У дівчаток все навпаки. Мами забороняють їм чіпати свої статеві органи. Якщо бачать, що дівчинка вивчає себе, одразу ж звучить «Не лізь!», «Не чіпай!», «Не можна!» Так мамі говорила її мама, так вона повчає свою доньку. Ще одна причина подібної реакції - у нас досі існує культ невинності, і мами бояться, щоб дівчинка не порушила цілісність дівочої пліви (хоча це практично нереально). Ще є страх інфекції.
Через ці відмінності в статевому вихованні виростають впевнені в своїй привабливості чоловіки і невпевнені в собі жінки. На моїх майстер-класах багато учасниць розповідають про те, що у 18 років вони не знали власної анатомії. Багато хто не знає її, виходячи заміж. Навіть після пологів. Так, ми бачимо картинки в книжках, але не всі беруть дзеркало і вивчають себе.

«В ЛІЖКУ МИ ВСЕ ЩЕ ВІДЧУВАЄМО СЕБЕ, ЯК НА ЗДАЧІ НОРМАТИВУ З ФІЗКУЛЬТУРИ»

- Нині багато говорять про бодіпозитивізм. Чи відбуваються якісь зміни в сприйнятті жіночої сексуальності під впливом цієї філософії?
- З одного боку, хочеться, щоб бодіпозитивізм допоміг відійти від стандарту 90-60-90. Адже від нав’язування цього «стереотипу краси» особливо страждають підлітки: вони прагнуть відповідати картинці. Багато дівчаток зациклені на дієтах і доводять себе до виснаження, у них припиняються місячні. З іншого боку, є побоювання, що бодіпозитивізм доведе до крайнощів. Ясна річ, що дуже старанно займатися спортом - це недобре (якщо ми не спортсмени і не збираємося на олімпіаду). Але і зовсім не займатися ним - погано.
- Як впливають на сексуальне життя людей ті стереотипи, які транслюються в порно?
- Порно - окрема і дуже глибока тема, яку обов’язково потрібно порушувати. Особливо небезпечним «доросле кіно» може бути для підлітків. Діти починають дивитися його дуже рано. У багатьох є гаджети, Інтернет, вони не можуть пройти повз це. Проблема в тому, що, не маючи особистого досвіду, вони не можуть оцінити, що в порно правда, а що ні. І думають, що в житті так, як на екрані. Однак у порно все неприродно, не як у реальних людей. У результаті з’являються комплекси з приводу розмірів і зовнішнього вигляду статевих органів. Крім того, в Америці вже довели, що порно знижує лібідо - у чоловіків найбільше. Коли чоловік мастурбує, він робить це під впливом власної уяви. І на гормональному рівні все відбувається точно так, як і під час сексу з жінкою. А коли чоловік дивиться порно, він не є учасником процесу, він лише спостерігає, його уява відключена. Організм не розуміє, навіщо виробляти гормони і перестає це робити. Перший раз, другий, третій. І коли хлопець нарешті зустрічається з реальною дівчиною, він стикається з еректильною дисфункцією (імпотенцією).

«НА ПРИКЛАДІ ПОРНО НЕ МОЖНА РОБИТИ ВИСНОВКИ ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ СЕКСУАЛЬНЕ ЖИТТЯ»

- А як Ви ставитеся до так званого феміністського порно?
- А чому б і ні? Я не виступаю категорично проти порно, я теж його іноді дивлюся - але недовго. Я кажу, що на прикладі порно не можна робити висновки про те, що таке сексуальне життя. Особливо молоді, яка поки що не уявляє справжні сексуальні відносини. Для сімейних пар порно може стати поштовхом для підвищення пристрасті. Тим більше - феміністське порно, яке зняте дуже гарно, без насильства і примусу. У ньому є почуття, повага партнерів один до одного. У роликах показана прелюдія, якої немає в звичайному порно.
- Як все-таки пояснювати дітям, що порно - це не приклад для наслідування?
- Це повинні робити не батьки. Виняток - якщо вони відкрито спілкуються з дітьми на цю тему і є довірливі відносини. Але найчастіше мами і тата не є для підлітків авторитетом. Добре б, щоб про це говорили в школах - лікарі, фахівці з сексуального виховання. Потрібно детально пояснювати, що мастурбація під порно шкідлива для здоров’я. І що таких розмірів статевих органів в реальному житті практично не буває. Навіть 10-12 сантиметрів в стані ерекції - нормальний розмір. І що показані в порно відносини - не про реальне життя, а вульгарність, примус і грубість - це нешанобливо. І хлопчики не повинні так себе вести.
- Роль батьків у сексуальному вихованні дітей теж не можна недооцінювати ...
- На моєму тренінгу «Як говорити з дітьми про секс» я порушую це питання. І кажу про те, що навіть якщо батьки ніколи не говорять про секс з дітьми, вони займаються їхнім сексуальним вихованням. Але, перш за все, передають дітям свою обмеженість в цих питаннях. «Не чіпай, не лізь, не дивися», збентеження під час сексуальних сцен у фільмах, які сім’я дивиться разом, «виростеш - дізнаєшся», «ще маленький» - на основі таких реакцій з боку батьків дитина робить висновок, що секс - це щось недобре. Щоб батьки могли донести важливу інформацію на цю тему, вони повинні відкритися і перестати соромитися. Коли мене запросили в школу поговорити з підлітками 10-12 років і я вимовила слово «пеніс», діти дуже бурхливо відреагували. Що цікаво, на слова «вагіна» і «піхва» реакції не було ніякої, вони не знали цих слів. Запитали, що це, і коли я почала пояснювати, хлопчик десяти років сказав: «Я знаю, що це! Це кицька». Ось в цьому і проблема. Батьки не називають органи своїми іменами. Поки дитина маленька, це «піся» - власне, по функціональності органу. Але з 5-7 років потрібно називати органи природними назвами - пеніс, вагіна. Це, може, не дуже гарні слова, але дуже важливо, щоб діти знали їх. Коли ми говоримо алегорично, дитина робить висновок: про це не можна говорити, це страшно, вульгарно, жахливо. Формується огида до слів, і, власне, до самих органів і всього, що з ними пов’язане.
- Керуючись гендерними стереотипами, суспільство переносить батьківську функцію на жінок. І вся відповідальність за виховання, у тому числі і сексуальне, лягає на матусь. Чи намагаєтеся Ви залучити батьків - чоловіків?
Я завжди запрошую обох батьків на тренінги про те, як говорити з дітьми про секс. Але жоден тато ще не прийшов. Вони кажуть дружинам: «Сходиш, розкажеш». А мені б дуже хотілося, щоб тата теж були присутніми і отримали цей досвід. Усі психологи підтверджують, що у вихованні повинні брати участь двоє. Я цікавилася у чоловіків, чому не ходять, і вони говорили, що участь в такому тренінгу - як визнання, що у них є проблеми з сексом.

«ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ПОКАЗУЄ - ЧИМ БІЛЬШЕ ДІТИ ЗНАЮТЬ, ТИМ ПІЗНІШЕ ВОНИ ПОЧИНАЮТЬ СТАТЕВЕ ЖИТТЯ, ЗНИЖУЄТЬСЯ КІЛЬКІСТЬ ПІДЛІТКОВИХ АБОРТІВ»

- У школах нині сексуального виховання немає. Чому?
- На жаль, наша країна до цього не готова. Навіть якщо ми виграємо грант або ж сексуальним вихованням займеться Міністерство охорони здоров’я, величезна кількість обмежуючих переконань і табу завадять реалізуватися в цьому напрямку. Коли я працювала в клініці, була неприємна ситуація. Вчительки запросили в школу гінеколога. Вона розмовляла з дітьми про анатомію, інфекції, контрацепцію. А наступного дня прийшли батьки і стали обурюватися, що їхніх дітей вчили займатися сексом. Багато людей налаштовані досить агресивно і вважають, що якщо ми будемо давати інформацію про секс, то діти будуть більше цим займатися. Хоча досвід розвинених європейських країн показує зворотне - чим більше діти знають, тим пізніше вони починають статеве життя, знижується кількість підліткових абортів. 
- Чи критикують Вас за роботу в області сексуальної освіти? Чи бувають негативні відгуки?
- Від людей, які приходять до мене на тренінги, - немає. Колись був коментар у Фейсбуці від батюшки, який сказав, що я буду горіти в пеклі за те, що розповідаю дітям про секс. Іноді пишуть гидоту, виливають на мене свій негатив. Людей дуже зачіпає тема сексу. І ті, у яких є проблеми в цьому, реагують вкрай агресивно. Багато хто говорить, що є Google, а моя робота нікому не потрібна. Але чи можна вірити всьому, що пишуть в Інтернеті? Колись я готувала інтерв’ю з андрологом на тему збільшення пеніса. Спочатку пошукала в Гуглі поради з цього приводу. Що я знайшла? Багато чоловіків думають, що пеніс - це м’яз, і намагаються його накачати - підвішують важки, пляшки з водою. А потім потрапляють до хірурга з розривами зв’язок, тканин. Хтось прикладає бджіл і думає, що пеніс розбухне після укусів і значно збільшиться в розмірах. Після таких експериментів імпотенція гарантована. Насправді ж є єдиний спосіб збільшити пеніс - хірургічний. Проводиться така процедура тільки за показаннями. Якщо ж чоловік незадоволений своїми розмірами (а незадоволені якраз ті, у кого все в нормі) - він пацієнт психіатра. Проблема в тому, що величезна кількість некоректної інформації знаходиться у відкритому доступі: хто завгодно може довіритися їй і нашкодити собі.
Моє завдання - донести до людей те, чого вони не отримали в школі, в сім’ї, те, про що їм не сказав лікар. Ці питання - фізіології, анатомії, гігієни - дуже важливі. По суті це профілактика різних захворювань і проблем, які часто виникають на тлі абсолютної безграмотності, особливо в таких інтимних сферах, як секс. На жаль, у нас не модно розвиватися в сфері сексуальності. Хоча, сексуальна освіта не закінчується з першим сексуальним досвідом, а повинна тривати все життя.
Розмовляла Наталія Тонких. (З сайту «Повага»)

------------------------

Соціологи розповіли про ставлення українців до гендерної рівності


В Україні з дискримінацією за ознакою статі стикається кожен десятий, причому з жінками це відбувається частіше, ніж із чоловіками. Однак майже 53% опитаних уважають, що в нас рівноправ’я й ніякої дискримінації немає. Про це свідчать дані дослідження «Гендерна рівність і розвиток: погляд у контексті європейської стратегії України», проведеного Центром Разумкова та презентованого на прес-конференції в агентстві «Інтерфакс-Україна».  Більше про це далі у статті.

Загальнонаціональне соціологічне дослідження проводилося у квітні цього року в усіх регіонах України за винятком анексованого Криму та окупованого Донбасу. Було опитано понад дві тисячі респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки – 2,3%.  Директор політико-правових програм  Центру Разумкова Юрій Якименко зізнається, що до подібної теми звернулися вперше.
 За його словами, в Україні наразі не бракує досліджень, що стосуються гендерної проблематики, однак презентований проект вирізняється з-поміж інших перш за все комплексним підходом. Адже дослідження охоплює сімейну політику, економічну сферу, соціально-трудові відносини тощо.

Громадські організації роблять набагато більше для просування гендерної політики, ніж держава

Тема інтеграції України в ЄС активізувала з-поміж іншого й питання гендерної політики. Тим часом українське законодавство у сфері забезпечення гендерної рівності відповідає європейським нормам, проте в державних мужів існує дефіцит політичної волі та брак стратегічного бачення, якщо мова йде про здійснення гендерних перетворень. Про це заявила керівниця проекту, провідна експертка соціальних і гендерних програм Центру Разумкова Ольга Пищуліна.
Експертка також зауважила, що результати соціологічного  дослідження продемонстрували, що в суспільній свідомості проблема гендерної рівності неактуалізована. Як чоловіки, так і жінки визнають у цілому гірший стан жінок порівняно з чоловіками, але не оцінюють цей стан крізь призму гендерної нерівності. Існування ідентичних системних гендерних стереотипів у чоловіків і жінок робить ситуацію безконфліктною. Цьому сприяє пануючий у трудових відносинах патерналізм як механізм компенсації непартнерських відносин. Я думаю, що суспільство виходить на гендерну проблематику перш за все для того, щоб вирішити проблеми соціального характеру», ‒  зауважила Пищуліна.

Україна посідає «почесне» 140 місце за відсотком жінок у великій політиці

Тему залучення жінок у політику та порівняння українських і європейських реалій у цьому контексті досліджувала доцентка кафедри соціології НУ «Києво-Могилянська академія» Тамара Марценюк.  За її словами, згідно з даними Міжпарламентської спілки   станом на 1 червня 2016 року, жінки посідали лише 22,7% місць у парламентах світу. Тоді як найбільш успішним щодо залучення жінок до політики є регіон Європейського Союзу. У країнах ЄС жінки посідають у середньому 29% місць у парламентах, що більш ніж удвічі перевищує число жінок у Верховній Раді України – лише 12%.
«Україна на тлі країн ЄС має значно гірший вигляд. Тому що ми, на жаль, не спромоглися виконати Цілі розвитку тисячоліття ООН, які Україна прийняла ще в 2000 році, і станом на 2015 рік ми зобов’язалися мати 30% жінок у Верховній Раді. Подолали бар’єр «аж» у 10%, маємо тепер приблизно 12% жінок у парламенті. Але нам має бути соромно за те, що ми за 15 років не спромоглися використати відомі міжнародні механізми залучення жінок у велику політику й виконати ці цілі. Тому посідаємо у світі “почесне” 140 місце за відсотком жінок у великій політиці», ‒ наголосила Марценюк.
Вона також детально розповіла про один із механізмів, що покликаний змінити ситуацію на краще. Ідеться про гендерні добровільні партійні квоти, які є доволі популярними в країнах ЄС.
«Це коли партії мають такого високого рівня внутрішню політичну культуру, що погоджуються прийняти цінності рівних прав і можливостей, прописують це на рівні партійної програми. У країнах ЄС добровільні партійні квоти впроваджуються ще з 1970-х років», ‒ пояснила Марценюк.
Як відомо, в Україні була низка спроб запровадити гендерні квоти до Верховної Ради. Зрештою, у 2015 році на місцевих виборах була запроваджена м’яка квота в 30%, але майже всі партії її не дотрималися.
«Були певні дискусії, чи спрацювала вона чи ні, але мені здається, важливо те, що нарешті ми почали рухатися до таких загальноєвропейських стандартів. Адже, як показують опитування громадської думки, громадяни України, незалежно від статі, краще ставляться до питання залучення жінок у політику, ніж, наприклад, партії та партійні лідери. Хоча жінки і присутні в партіях, але вони виконують радше таку собі обслуговуючу працю, партії не дуже схильні просувати жінок у топ-позиції. Крім того, далеко не всі партії мають структури, які займаються питаннями гендерної рівності, тому в Україні є ще чимало роботи», ‒  констатувала експертка.
Вона також висловила доволі оптимістичне бачення щодо гендерних квот.
«Їх уже не так бояться, як це було раніше. Матимемо надію, що поступово ця вертикальна гендерна сегрегація буде подолана», ‒ зауважила дослідниця, наголосивши, що впродовж останніх років у країні почали активно обговорювати питання залученості жінок у політику. «Зокрема, було розпочато досить велику кампанію ПУЛ – Політичне українське лобі. Ми також маємо більш активну роботу міжфракційного депутатського об’єднання “Рівні можливості” в парламенті, яке створило громадську раду з гендерних питань. Крім того, подібні об’єднання створено в Київській та Вінницькій міських радах», ‒ нагадала Марценюк.

У пошуках берців 36-го розміру

Про гендерні дисбаланси в пенсійному страхуванні, трудовому праві та військовій службі розповів головний науковий співробітник відділу соціальної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Олександр Коваль, який також долучився до проекту Центру Разумкова. За його словами, у 2011 році в Україні був установлений однаковий для чоловіків і жінок пенсійний вік – 60 років, що цілком відповідає принципу гендерної рівності. Однак існує така собі позитивна дискримінація, яка виявляється, наприклад, у тому, що мінімальна пенсія за віком установлюється за наявності в чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу. Або мінімальний розмір пенсії за віком установлюється особам, які відпрацювали на підземних роботах (не менш як 15 років для чоловіків та 7,5 років для жінок). І подібних аспектів у законодавстві чимало.
«Що робити – зменшувати стаж для чоловіків чи піднімати стаж для жінок? Це питання для спеціалістів, для обговорення», ‒ зауважив Олександр Коваль.
Він також  звернувся до теми армії, констатувавши, що йдеться про «патріархальний інститут, де жінкам відводиться далеко не головна роль».
«Спробуйте знайти берці 37-го розміру. А про 36-й узагалі й мови немає! Крім того, існує численний список посад і професій, які жінки не можуть обіймати в армії. Ідеться про сотні найменувань. Нерідко жінка за фактом виконує обов’язки якоїсь професії, однак вона не має права обіймати цю посаду. Це моменти, на які варто було б звернути увагу та узгодити їх із міжнародними підходами та чинною практикою гендерної рівності», ‒ підсумував експерт.

За матеріалами сайту «Повага».


-------------------------------------------------------------------------------

Жінки здатні змінювати життя на краще не лише в родині, а й в країні

Ініціаторами багатьох творчих проектів у Березівці є жінки. Взявши за мету відоме словосполучення «Від слова до діла», вони доводять, що жінки здатні змінювати життя на краще не лише в родині, а й в країні. Зокрема, культпрацівниками села у 2013 році створено громадську організацію «Творчість. Ініціатива. Енергія», членами якої підготовлено кілька проектів, які перемогли у конкурсах малих грантів і принесли громаді певні інвестиційні кошти.
Про добрі справи цієї організації і поведемо розмову з її керівником, директором Березівського будинку культури Дарією Ратушняк. Фермер за освітою, дванадцять років тому вона очолила заклад, закінчила режисерське відділення Олександрійського вищого училища культури. У її підпорядкуванні лише техпрацівниця, тому самій доводиться бути і в ролі художнього керівника, і сценариста, і режисера. 

- Вашій організації вдалося залучити грантові кошти, як реалізували їх?
- Отримавши грант на проект «Інформуємо. Радимо. Пропонуємо», відкрили  Центр правової допомоги, де сільським мешканцям надана унікальна можливість безкоштовної консультативної та практичної допомоги від кваліфікованих спеціалістів мобільного соціального офісу.
П’ятдесят шість тисяч   грантових коштів за перемогу проекту «Акорди творчості й добра» також використали з користю. Спочатку провели два тренінги для виявлення ініціатив серед населення, а потім відбувся аукціон «Добрих справ». Захід такого рівня і формату ми проводили вперше. На нього прийшло близько тридцяти небайдужих і охочих допомогти людей. На аукціон було виставлено чотири лоти (добрі справи): «Розбудуймо культуру разом», «Книжкова ініціатива», «Парк мрії», «Сьоме чудо Олександрійщини». Кошти, виручені від аукціону, використали на ремонтні роботи сільського закладу. 
Також члени організації реалізували ідею під назвою «Територія відпочинку для березівчан», в ході якої громада долучилася до облаштування місця під встановлення ігрового майданчика. Проведено освітлення території, висаджено зелені насадження, обладнано тренажерний зал в Березівському будинку культури.
«Територія «Support life» - таку оригінальну назву має ще один проект громадської організації, який також переміг у конкурсі. Метою цього проекту, який в перекладі означає «Територія підтримки життя», є сприяння соціальній адаптації дітей внутрішньо переміщених осіб з Криму, Донецької та Луганської областей, які  проживають в Олександрійському районі, підвищення правової грамотності дітей та підлітків. Цим ми і займаємося по декількох сусідніх територіях. Нині я готую проект щодо створення центру культурного розвитку для жінок. Хотілося б підтримати наших землячок у їхньому прагненні змінювати життя на краще.

– Наскільки активною є участь березівчанок у суспільному житті громади?
Психологічно жінкам притаманно спілкування, без якого вони просто не можуть повноцінно жити. Але як знайти тих, хто тебе зрозуміє і підтримає?! Своїх жіночок, які є учасниками вокального та театрального гуртів, я називаю «березівський десант», бо коли треба, то вони й город допоможуть посадити чи навпаки зібрати городину. Доля кожної не з легких, більшість на собі відчули що таке гендерна нерівність і кожна знає, як можна поборотися за свою правду. 
Здебільшого жінки відгукуються на наші ініціативи, беруть участь у багатьох заходах, у реалізації практично всіх проектів. І хоча у наших сільських берегинь теж чимало домашніх турбот, вони знаходять час на репетиції, концерти, щоб потім порадувати своїх земляків. І суть не в тому, щоб вони стали заслуженими чи народними, а в тому, щоб вони відчували себе потрібними, розвивали свої творчі здібності, були щирими, відкритими і щасливими. 

- З твоїх слів зрозуміла, що надійними помічниками у роботі для тебе є жінки. А чи є серед них такі, що реалізували свої прагнення на рівні місцевого самоврядування?
- Безумовно. У підготовці заходів, у реалізації проектів, у вирішенні господарських питань мені просто не обійтися без підтримки сільської влади. Тож ми тісно співпрацюємо із сільським головою, на моє переконання, здібною керівницею Оксаною Клочко, із депутатами, серед яких теж переважна більшість жінки (десять із чотирнадцяти). У депутатському корпусі і троє представників від Березівки, які активно вирішують проблеми нашої громади. Серед них - моя колишня колежанка, завідуюча бібліотекою, а тепер секретар Протопопівської сільської ради Анжела Зіненко, наша активна помічниця, молода матуся Яна Кучеренко і Віталій Панов, який теж є надійною підтримкою березівчан. 

- Становище сільських жінок є непростим і докорінно відрізняється від життя міських жительок. Як думаєш, що потрібно змінити, щоб сільські жінки були більш осучаснені, якщо можна так сказати?
- Дійсно, життя сільських жінок докорінно відрізняється від життя міських жінок, але так само воно відрізняється  від життя сільських чоловіків. Головна відмінність – у доступі до переважної більшості ресурсів, а саме інформаційних, фінансових, комунікативних, освітніх тощо. Навіть, якщо такі ресурси є, сільська мешканка часто не має часу, знань та грошей, аби скористатися ними. Адже саме на неї лягає основний тягар з виховання дітей, а в селах проживає переважна більшість багатодітних сімей, догляду за присадибним господарством. Про зручність та комфорт у сільських оселях годі й говорити. Не всі мають газове опалення. Та й про водогін у дворі можна тільки мріяти. А хто, переважно, у селі носить воду? Зрозуміло, що жінки. Вони мають приготувати їжу, щось помити, випрати, напоїти домашню худобу тощо.
Коли така жінка набігається цілий день, чи можна уявити, що увечері вона сяде до комп’ютера і буде спілкуватися у соціальних мережах. І таких аспектів є чимало. З огляду на все це сільська жінка потребує не просто уважного та турботливого ставлення, але й неабиякої підтримки.
Переконана, слід у першу чергу поліпшувати рівень життя сільського населення, тоді у жіноцтва і проблем зайвих не буде. 

- Розкажи про свою родину, чи є у вас певний розподіл домашніх справ? 
- Так, ми з Олександром вдома виконуємо кожен свою роботу. Але коли я задіяна на концерті чи репетиції, чоловік без проблем може замінити мене, приділити більше уваги нашій десятирічній Настусі. Тут ми, можемо сказати, рівні.

- Коли мова зайшла про рівність, то скажи, будь ласка, наскільки гендерна тематика актуальна для тебе і твоїх колежанок?
- Цю тему ми обговорюємо з нашими землячками, бо ніде правди діти, що на селі ще жінки потерпають від нарікань з боку чоловіків, від побоїв. Навіть флешмоб провели проти домашнього насильства. Але, коли говоримо про гендерну рівність, маємо пам’ятати, що Бог створив нас не тільки рівними, але й різними, унікальними. І гендерна рівність не в тому, щоб чоловіки були схожими на жінок, а жінки на чоловіків, а в тому, щоб кожен міг розкритися, реалізувати себе і в той же час розуміти інших. Треба вміти говорити з чоловіками і чути їх.
Загалом, сьогодні багато жінок у бізнесі, політиці, а серед чоловіків – кулінари, перукарі. Відомо, що шеф-кухарями ресторанів найчастіше працюють чоловіки, а в сім’ї готує жінка. У сучасному світі стрімко зростає кількість жінок, які сідають за кермо автомобіля. І жінки вправніше, впевненіше, надійніше і значно обережніше, ніж чоловіки, керують автомобілем. 

- А чи згодна ти із висловом, що чоловік буде таким, яким його робить жінка?
-  Жінка часто бере на себе чоловічі функції, то й має слабкого чоловіка. Самі ж матусі і бабусі виховують такий тип чоловіка. Треба, щоб хлопчик змалечку поважав жінку, а не бачив негативні приклади ставлення чоловіків до жінки, як до особи, що має йому служити. Починати треба із себе, із зміни власної свідомості – банально, загальновідомо, та нікуди від цього не дінешся. 

- Чи відчувала ти хоча б раз у житті дискримінацію щодо себе?
- Слава Богу, я не можу з власного досвіду навести факти про дискримінацію. Нарівні з хлопцями я вступала на навчання, нині працюю в культурі, спілкуюся з чоловіками, вирішуючи організаційні питання. А от в окремих сільських родинах помічала феномен суцільної покори чоловіку, таку модель поведінки вони переносили і в суспільні відносини. Особливо це стосується покоління наших бабусь. Багато вони терпіли, у тому числі і авторитарних керівників. Але в сучасних жінок цей поріг «терплячості» значно нижчий. Усе-таки дух часу дає своє. Як дружина і мама, і соціально активна жінка, я прийшла до висновку, що має бути мудрий баланс між усіма цими «іпостасями». 

- У чому, на твою думку, сьогодні проявляється гендерна нерівність між чоловіками та жінками?
- Поки існує безробіття, існуватиме і дискримінація на ринку праці за статевою ознакою. Не випадково афоризм народився з цього приводу: “У безробіття — жіноче обличчя”. Справді, серед безробітних навіть у нашому селі більше жінок. Чоловіки наші працюють у сільському господарстві, їдуть на заробітки. А для жінок роботи практично немає, адже на селі зовсім мало установ, в яких вони могли б працювати. Залишити вдома дітей і господарство та шукати роботу в місті чи за його межами вони теж не в змозі. 
Увесь світ боровся і бореться за рівність жінок і чоловіків. Але ж жінки — це дружини, мами. У них народжуються дітки, які, поки підростуть, хворіють. І роботодавець, звісно, віддає перевагу чоловікам, які не будуть сидіти на “лікарняному”. Навіть якщо врахувати, що у нас молоді мами нібито захищені законом, для них бронюються робочі місця, але коли доходить до конкретного працевлаштування, то виникають проблеми. Здебільшого потрібні на роботу некваліфіковані працівники — зокрема, вантажники, де сила потрібна. А це — чоловіки. Часто жінки, поки народжують, “піднімають” своїх дітей, втрачають кваліфікацію. Буває, що після закінчення вузу вони й не працювали. Тобто не мають стажу, а це якраз є обов’язковою умовою у роботодавців. Ось і виходить таке замкнуте коло. 
Таким жінкам часто ще й чоловіки вдома дорікають: Сидиш вдома, і що ти там робиш? Кому ти з  дитиною потрібна, крім мене? 
Деякі чоловіки не хочуть змиритися з думкою, що жінка може бути розумнішою за нього, а тому й виникають різні конфлікти, моральне насильство та інші приниження чи небажання визнавати факти.

- Чи є вихід із ситуації?
Щоб подолати гендерні стереотипи у спільноті, однієї людини замало. Але над цим потрібно постійно працювати і показувати всі свої можливості у самореалізації. Шанобливе ставлення до обох статей, ненадання жодному з них якихось переваг, а також щире ставлення дорослих один до одного сформують у дітей та молоді потрібні висновки про рівноправ’я. 
На мою думку, ми наслідуємо поведінку своїх батьків, і певним чином передаємо їх своїм дітям… Тож для зміни свідомості як чоловіків, так і жінок, в Україні має відбутися зміна поколінь… До всього ж, якщо люди не будуть пасивними, будуть толерантними і терплячими – наступне покоління не матиме хибних висновків у сфері гендерних стереотипів.
Тому вважаю, одних норм - недостатньо. Культурна зміна є надзвичайно важливою, і це та зміна, яка має відбутися в суспільстві.
Наостанок я б хотіла все-таки додати оптимізму: жінки, які зуміли проявити та відстояти власну ініціативу, і надалі не пастимуть задніх, а намагатимуться поліпшити власний добробут і змінити загальну ситуацію на краще. За нас цього ніхто не зробить.
Спілкувалася О. СТОРЧОВА.


-------------------------------------------------------------------------------

Людина повинна ставитись до кожного з повагою

Ірина Чемерис у колі родини
У попередніх номерах «Сільського вісника» ми вже неодноразово обговорювали тему гендерної рівності. Нашими експертами були відомі й успішні жінки. Цього разу ми спілкуємося з не менш цікавою співрозмовницею — ​мамою, дружиною, керівницею та депутатом Кіровоградської обласної ради — ​Іриною Чемерис. Її життєвою філософією і автентичними думками про жіноцтво поділимось з вами в цьому інтерв’ю.

- Пані Ірино, якщо говорити про гендерну рівність в ключі вашого фаху і громадської діяльності, то яке ж місце і роль жінки в сучасному суспільстві? 
- Більше десяти років я очолюю районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, і тому можу з досвіду говорити про роль жінки в сім’ї, з якої, немов з ланцюжка, складається все наше суспільство. Жінка в родині відіграє ключову роль, бо є її основою, джерелом її наповнення. Ще з дідів-прадідів чоловіки вважалися годувальниками, а жінки берегинями. І від того, як жінка підтримує своє сімейне вогнище, залежить все подальше існування родини. Як приклад, це сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах, якими ми опікуємось. А бувають в них різні ситуації. Приміром, було два брати, які виховувалися в гарній родині і  одружилися, але дружини виявилися занадто різними. Одна жінка добре веде домашнє господарство, дбає про дітей та чоловіка, в будинку чисто, наварено і затишно. А в іншого – в будинку безлад, діти брудні, приготованої їжі майже ніколи не має, перебиваються бутербродами, чіпсами і газованими напоями, часто чути нецензурну лексику. Тож в одного вийшла дружна, згуртована родина, а в іншого – зовсім протилежна, бо дружина не приділяє достатньої уваги дітям, чоловікові, побуту і з’являється одна велика проблема - неблагополуччя. Найбільше шкода в таких родинах дітей, які повністю переймають модель своєї сім’ї і в майбутньому перенесуть її уже на власні родини. Тому дуже важливо аби жінка виконувала свою основну місію – створювала позитивний мікроклімат сім’ї, в якій виростуть щасливі діти. Тож роль жінки неможливо переоцінити.

- Це все так. Але ж кожна жінка має право на самореалізацію. Тобто, крім своєї ролі в родині, може бути ще й суспільно-корисною. Проте чоловіки інколи утискають жінок.  Як з цим боротися? 
- Загалом, як відомо з історії, українська жінка ніколи не була пригнобленою. На нашій землі за прадавніх часів існував матріархат. Щоправда, з часом і прогресом прийшов протилежний уклад - патріархальний. Втім, до жінки в родині завжди ставились з повагою. Та й більшістю сучасних родин керує саме жінка. Вона веде домашнє господарство і вона розпоряджається коштами. Для українок це нормально й традиційно. 
Людина завжди має право вибору. І коли жінка обирає, наприклад, професійну діяльність, то вона повинна чітко розуміти, що від того так чи інакше страждатиме її сім’я. Я свого часу також постала перед вибором. Але на першому місці для мене все ж залишалась родина. Деякі питання вирішувати нам допомагала бабуся. Доглядала онука і тому  моя робота не шкодила сім’ї.  Тепер, коли cин виріс і  вступив до вузу, у мене вивільнився час, і я можу реалізувати себе в тих сферах,  де стану суспільно-корисною. Загалом, жінка повинна зважати на те, як її професійні пріоритети впливають на її рідних.
Мені відомо декілька випадків, коли чоловіки забороняли своїм дружинам працювати, але думаю, що не дуже, мабуть, ті жінки і хотіли, адже  професійну діяльність треба було поєднувати з домашніми обов’язками, а тих коштів, що заробляв чоловік, було достатньо для утримання сім’ї. Іноді жінки говорять, що чоловіки не дають їм реалізуватися. Але це напівправда. Коли жінка захоче щось змінити, наприклад, працювати, то нічого їй не завадить. 

- Чоловіки більш фізично сильніші за жінок, тому до питання гендеру входять і прояви фізичного насилля. Як цьому запобігти?
З досвіду скажу, що найчастіше насилля відбувається в тих сім’ях, де жінка разом з чоловіком зловживає алкоголем чи наркотичними речовинами. Також  фізичне насилля трапляється в тих родинах, де чоловіки п’ють, а жінки терплять знущання через острах залишитись самою, через те, що їм нікуди піти. У таких випадках наша система ще не навчилася і не може повністю захистити жінку.  Та чи варто терпіти? Думаю, що ні.  Але кожен сам собі обирає: дозволяти себе принижувати чи ні. 

-Гендерний дисбаланс в сільській місцевості виникає з різних причин. Інколи це стається за рахунок активної міграції жінок з села через нелегку повсякденну працю, побут та інші нюанси.  В іншому випадку – через побутову нерівність з боку сильної статі. Чи можна тому протистояти?
- Слід зазначити, що не працювати в українському селі сучасній жінці неможливо. Город, господарство, діти. Цей дисбаланс стосується не лише села, а й міста. Зараз часто жінки виїжджають за кордон, щоб утримати власну родину. А тим часом їхні родини руйнуються. І проблема тут, перш за все, у тому, що жінка нерідко перебирає на себе чоловічі функції, тим самим робить суттєву помилку. Чоловік має відчувати себе сильнішим не лише у фізичному плані, а й у тому, що він є захисником своєї родини, він відповідає за матеріальний достаток. Шкода, що йде заміна моделі відносин в сім’ї: жінка стає годувальницею.
Протистояти виїзду наших жінок за кордон  - це значить просто дати гідну роботу чоловікам. А ще  зменшити соціальні виплати, за рахунок яких утримуються не лише діти, а й співмешканці жінок. Хоча тут присутній і моральний аспект, коли дієздатного чоловіка утримують його діти, а він це вважає за норму. 

- Є стереотипи про те, чим має займатися жінка, а чим чоловік. Як вони впливають на чоловічі та жіночі ролі в сучасному суспільстві? 
- У відношенні до чоловіків є такий стереотип, на кшталт, що  він має посадити сад, виростити сина і збудувати будинок. Його коріння бере початок з давніх-давен. І я прихильник цих стереотипів, адже ще тоді суспільство добре розподілило ролі, чим повинен займатися чоловік, а чим - жінка. Але сьогодні, коли у нас працюють і чоловіки, й жінки, ці стереотипи стерлися. Наприклад, в родині моїх знайомих матеріальним забезпеченням опікується виключно дружина, тоді як чоловік займається вихованням дітей. Вони частково помінялися ролями, але обох це влаштовує. Прекрасна родина, чудові діти. І зрозуміло, що все тут залежить від людини і її вміння домовлятися. Якщо їх все влаштовує і в родині всі щасливі, то, будь ласка, міняйте стереотипи, міняйте підходи до своєї сім’ї.

- Як сьогодні суспільство ставиться до питання гендеру? 
- У сучасному суспільстві просто йде природній відбір: хто має кращі розумові чи фізичні здібності, той лідирує. Я пам’ятаю, як за часів  Радянського Союзу оспівували жінок, які працювали на тракторі, в шахті і т.п. На мою думку, це негативний  приклад, бо жінка не може потягнути ту фізичну роботу, виконати яку повинен чоловік. І не треба цього робити. А сьогодні змагання між чоловіком і жінкою перейшли в інтелектуальну площину, і тут жінки є гідними конкурентками сильної статі. Тож, можливо, через десяток років чоловіки будуть говорити більше про гендерну рівність, ніж жінки. 

 - І все ж таки, чи може сучасна жінка бути однаково успішною і в родині, і в професійній діяльності?
- Я думаю, на першому місці у жінок все таки роль матері, дружини, а потім уже професія. Більшість жінок не рвуться в бізнес, політику  і здебільшого не займають таких високих посад, як чоловіки. Я не вважаю, що це біда. Жінки занадто емоційні для прийняття певних рішень. Тому незалежно від того, хто нами керує, головне, щоб це була людина розумна, професійна, поміркована. Зрозуміло, що чоловікам простіше піднятися кар’єрними сходинками, бо їм не треба ходити у декретні відпустки, народжувати дітей. 

- Тепер ми повернемось до Вашого особистого прикладу, який демонструє, що жінка може бути успішною й  на роботі,  й вдома, і в суспільстві, і в політиці. Чому вирішили зайнятися суспільно-політичною справою?
-   У добі є 24 години  і ми їх заповнюємо своїми справами. Звичайно, і відпочинок грає роль, і робота, і сім’я. І коли вивільняється певний час, то для активної людини це справжня можливість займатися чимось корисним. Після того, як син Павло став студентом Київського університету, і поїхав на навчання, я вирішила, що краще себе реалізую в суспільно-політичній сфері, аніж буду вишукувати для себе додаткові домашні справи (так, я вмію і шити, і в’язати, але не лежить у мене до цього душа). Вплинула на моє рішення й Революція Гідності. Велике враження справили на мене жінки-волонтерки, які віддавали багато часу на користь суспільства. І наш Координаційний центр у тому числі. Вони мене й спонукали до цього. Впевнена, що не варто сидіти й чекати змін, треба починати щось робити самому. І так я прийшла в політику. Не можу сказати, що в мене були великі амбіції, головне було - робити щось корисне для людей, які живуть поруч з тобою в одному місті. Та й філософія політичної партії  «Об’єднання «Самопоміч», і команда, що утворилася, мені дуже подобались. Зараз депутатська робота займає дуже багато часу. Люди звертаються з різних питань. Особливо, що стосується медичної сфери, оскільки в області я очолюю комісію з питань охорони здоров’я та соціальної політики.

- Підсумовуючи нашу розмову, що хотіли б ще додати?
- Я би більше націлювала суспільство не на питання гендерної рівності, а на морально-етичні та духовні якості людей. І не важливо: чи це чоловіки, чи жінки, всі ми маємо свої стереотипи і свій потенціал. Хтось кращий фахівець в одній сфері, хтось - в іншій. Але основою залишаються наші духовність, моральність і виховання. І від того, як ми виховані, як ставимось один до одного, що в нас закладено нашими батьками, суспільством і т.д. залежить якість наших стосунків з іншими. Якщо ми дотримуватимемось цих принципів, то не виникатиме гендерних питань. Не буде протиріч та дискримінації. Людина повинна ставитись до кожного з повагою, незалежно хто перед нею - чоловік чи жінка, керівник чи підлеглий, сусід чи незнайомець.  І якщо це стане реальністю, то ми досягнемо бажаної рівності в суспільстві, унеможливлюючи будь-яку дискримінацію.  
Бажаю Вам успіхів у всіх ваших починаннях та ідеях.

- Спасибі за змістовне та цікаве інтерв’ю.
Н. Луценко.
-------------------------------------------------------------------------------

Коли українські політики почнуть перепрошувати за сексизм?

Шістнадцяте серпня 2016 року назавжди увійде в історію української мізогінії (також -жінконенависництва). Саме в цей день мер Івано-Франківська Руслан Марцинків дав розпорядження, за яке б його в країнах ЄС якщо не звільнили, то виписали б «останню китайську» догану. Він наказав жінкам із департаменту житлової і комунальної політики попрасувати 1880 прапорів України, які потім мали розвісити по всьому місту з нагоди 25-го Дня Незалежності. «У департаменті є жінки? У них вдома є праски. Хай принесуть і попрасують», ‒ звелів міський голова, імовірно, забувши, у якому ми столітті.

В ідеалі політик — ​це якщо не взірець для наслідування, то принаймні адекватна людина з сучасними поглядами, чиї вислови не викличуть занепокоєння в сусідніх дружніх країнах. Вислови івано-франківського міського голови (не лише про жінок, а й про неспроможність сексуальних меншин і нехристиян бути патріотами, а також про необхідність заборонити аборти) поки що викликали резонанс тільки в українській пресі й Вікіпедії.
Задавши google-запит «мер сказав: жінки повинні (мусять, мають, зобов’язані)», можна побачити чимало цікавого, сумного й (на той час) повністю проігнорованого громадськістю та пресою. Нижче ми наводимо найбільш симптоматичні сентенції та вчинки українських політиків щодо жінок за останні кілька років, а також даємо читачам і читачкам можливість подивитися цим політикам у вічі.

Чубірко Володимир Володимирович, голова Закарпатської обласної ради:
«Я, звичайно, радий, що є гендерна політика, але жінок треба використовувати там, де вони дадуть максимальний ефект. Кожен має свою мету. Стати депутатом просто, але стати, щоб просто побути там — ​нема сенсу. Жінка, яка має свою мету й можливості її реалізувати, повинна переконати, що може це зробити. Жінки керують навіть країнами. За наявності жінки наше суспільство створює менше конфліктів у роботі, це реальна правда. Жінка є балансом між системами. А щоб жінка реалізовувала політику, треба таку підшукати… Керувати мужчинами… наш менталітет, думаю, не готовий до цього», передавав слова держслужбовця galagov.tv.
Як-то кажуть, без коментарів.

Ярослав Шафарь, заступник мера Ужгорода:
«Жінкам сьогодні чи не найважче. Чоловіки воюють на Сході, а жінки не мають часу звернути увагу на себе та своє здоров’я, ‒ каже заступник мера. — ​Крім того, треба подумати про наступне покоління, щоб жінки мали змогу народжувати здорових дітей», цитував заступника мера mukachevo.net.
Також у жовтні 2015 року пан Шафарь дав розпорядження розвісити в Ужгороді білборди з агітацією жінок перевірятися на рак молочних залоз. Бо ж треба буде чимось вигодовувати дітей, хіба ні? Печінку, нирки, шлунок перевіряти ніхто не закликав. Про частоту й летальність раку простати теж ніде не згадується. Узагалі-то рак однаково небезпечний для всіх органів і — ​більше того — ​для обох статей. Про це треба пам’ятати, перш ніж витрачати податки населення на соціальну рекламу сумнівної якості.

Василь Чиж, голова Лугинської РДА, підписав розпорядження щодо дрес-коду працівників Лугинської райдержадміністрації. 
Наведемо кілька цитат:
«На робочому місці жінка — ​державний службовець ‒ повинна виглядати жіночно, стильно, елегантно, мати індивідуальний шарм, незважаючи на деякі обмеження ділового етикету». «Костюм жінки повинен бути їй до лиця».
«Жіночий діловий одяг обов’язково передбачає панчохи або колготи (у спекотні дні наявність панчіх не є обов’язковою), колір яких відповідає загальній гамі одягу. Виключаються кольорові колготи з малюнком або візерунками», — ​цитує політика zhitomir.today.
На цей «модний вирок» (до речі, підписаний рівно за місяць до одіозного вислову Марцинківа) відреагувало тільки два Інтернет-видання й тільки одне — ​у негативному ключі. Можна лише поспівчувати лугинським політикиням, яких спинятимуть і розвертатимуть на вході зі словами «ваш костюм недостатньо жіночний» або «сьогодні недостатньо спекотний день: де ваші панчохи?».

Політикиня Інна Богословська має власну позицію щодо здатності жінки бути мером:
«…наша позиція полягає в тому, що, перш за все, ми повинні прийняти закон, у якому чітко розмежувати компетенцію глави адміністрації в місті Києві й мера в місті Києва. І вже під ці функції обирати мера, щоб жителі Києва теж розуміли ‒ хто у них чистий господарник, який повинен забезпечити дороги, каналізації, комунікації й так далі, а хто в них державний службовець, який виконує політичні функції столиці.
Якщо будуть розділені функції голови адміністрації і мера, то, звичайно, мером може бути жінка. Тому що функції господині й матері для української ментальності ‒ це функції людини, яка тримає на собі весь дім. Чоловік заробляє гроші, а дружина тримає на собі будинок, тому я впевнена, що вона може бути і мером», — ​цитувало Богословську newsradio.com.ua.
Тут можна багато говорити про стокгольмський синдром, але все-таки хочеться думати, що Богословська в той момент не зовсім розуміла, що казала.

Секретарка Комітету ВР з питань охорони здоров’я Лілія Григорович погрожує не реєструвати дітей, народжених не в пологових будинках. Ось як вона коментує власне рішення:
«І з огляду на те, що доба кріпаччини й шевченківських хат давно минула, я особисто вважаю, що матері можуть піддаватися величезному ризику, народжуючи десь під тином, під копою чи де завгодно, навіть у себе в хаті у ванній, що сьогодні нібито стає модним. Оскільки наші діти сьогодні інші: вони можуть зомлівати на уроках фізкультури або навіть і гинути», — ​сказала Григорович в коментарі UNN.
Невідомо, чи чула пані Григорович про опцію комфортних домашніх пологів із найкращими лікарями, медсестрами й усім необхідним обладнанням. Чи чула вона про те, що саме так і народжують жінки, які свідомо вирішили оминути пологові будинки? Саме так — ​і аж ніяк не попідтинню, не в старій ряднині і — ​тим паче — ​не під шевченківською хатою в оточенні кріпаків. Винятками є малозабезпечені й неблагополучні родини, але ж хіба не легше вказувати жінкам, де народжувати, ніж підбадьорити їх, надати соціальні пільги, гарантувати відсутність корупції тощо?

Зіновій Фітель, перший заступник міського голови Івано-Франківська (до речі, Руслана Марцинківа) погрожує приватній клініці «Гал-Діагност» відмовою в оренді, якщо в ній і надалі будуть проводитися аборти.
«Ви маєте право роботи аборти, а ми маємо право відмовити вам в оренді. Наші два права зійшлися, і кожен може залишитися зі своїм», цитував Фітеля report.if.ua.
Своє право відмовляти клініці в оренді мер і його заступник аргументують тим, що вона побудована на державній землі.
А тепер подивимося, до чого призводять подібні ситуації за кордоном.
Після масових нападів на німецьких жінок у новорічну ніч мер Кельна Генрієтта Рекер мала необережність порадити жінкам не гуляти поодинці й триматися від чоловіків на відстані простягненої руки. Слова Рекер викликали колосальну хвилю обурення в соцмережах і провідних ЗМІ, і Рекер, яка вдалася до віктимблеймінгу (коли провина перекладається на жертву — ​ред.) 5 січня, офіційно перепросила за нього вже 7 січня на власній Фейсбук-сторінці. Навіть щирі й оперативні вибачення не врятували кельнську обер-бургомістриню.
Лорд-мер Ньюкастла Наталі Нелмес висловила обурення зверхнім ставленням чоловіків-парламентарів до жінок-парламентарок. Її підтримало багато інших жінок, і звинувачення в сексизмі починалися вже з недостатньо чемного тону або одноразового перебивання.
Колишній прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі висловив припущення, що Джорджія Мелоні, лідерка однієї з італійських партій, не підходить для ролі голови Риму.
«Матір не може бути мером. Бути мером означає працювати в офісі 14 годин на день. Я не вважаю, що це може бути правильний вибір для Мелоні», ‒ виголосив Берлусконі під час власного інтерв’ю радіостанції Rai Radio. На цей пасаж миттєво й обурено відреагувала провідна преса всіх країн ЄС, а також міністерка здоров’я Італії Беатріс Лоренцін.
І нарешті ‒ скандал навколо Ніколя Саркозі, який нещодавно пообіцяв заборонити буркіні у Франції, щойно його оберуть президентом у 2017 році. Зважаючи на негативний резонанс, який викликала ця спроба вказати жінкам, як треба вдягатися, ‒ Саркозі не зможе нічого забороняти чи дозволяти у 2017 році.
Остання крапля
Можна зробити висновок, що мачистська сентенція Марцинківа чи не вперше викликала справжню хвилю обурення в українському суспільстві. Саме за такими хвилями обурення йдуть зміни на краще. Сторінка Вікіпедії, присвячена Руслану Марцинківу, уже тепер майже повністю присвячена його, м’яко кажучи, несучасним поглядам щодо сексуальних меншин. Інцидент із прапорами ще не додано, але все попереду: європейський патерн реакції на несправедливість уже вловлено. Відтепер українським політикам не будуть просто так минатися необережні вислови щодо жінок. Політики середньої й вищої ланки побоюватимуться вітати жінок зі святом «краси і весни». Більше того: журналісти добре подумають, перш ніж питати кандидаток у депутати або мери: «Навіщо такій гарній жінці, як Ви, йти в політику?» Можливо, наші прогнози аж надто оптимістичні, але все до цього йде. Руслан Марцинків, сам того не усвідомлюючи, поклав початок новому — ​кращому — ​етапові української демократії.
Оксана Осмоловська.
-------------------------------------------------------------------------------

«Головне — ​бути собою, знайти себе, робити те, що ти хочеш»

Про гендерну культуру останнім часом говориться чимало. Цій темі присвячуються газетні публікації та різноманітні лекції, круглі столи, семінари і тренінги, мета яких — ​привернути увагу суспільства до проблеми гендерної нерівності або соціальної дискримінації, яка означає обмеження або втрату прав за гендерною ознакою у всіх сферах життя: трудовій, соціально-економічній, політичній, духовній, побутовій (сімейне насильство). Соціальна дискримінація призводить до зниження соціального статусу і є однією з форм насилля над особистістю, говорять експерти. Загально відомо, що викорінення гендерної нерівності — ​це вимога елементарної соціальної справедливості, та умова, без якої неможливо побудувати досконалу демократію та забезпечити сталий розвиток.

Саме з цих причин ми вкотре повертаємося до теми гендерної культури у нашому суспільстві. Прагнемо донести тезу, що розгляд та вирішення гендерно чутливих тем також є частиною наших домашніх завдань на шляху до омріяного європейського майбутнього. Цілком справедливо, що маємо змінювати не лише країну, а й себе, якщо хочемо бути частиною цивілізованого світу. На цьому наполегливо акцентують увагу української спільноти учасниці жіночого руху, пропагуючи ідеї рівності. Лише при бажанні самих жінок ситуацію в Україні можна змінити, говорять вони. І додають: на щастя, маємо достатньо прикладів, коли жінки з активною громадянською позицією і достатньо високим фаховим рівнем самореалізовуються і досягають успіху в житті, громадській роботі, бізнесі чи політиці.
У той же час — ​побутує думка, що жінкам, на відміну від чоловіків, досягти вершин у політичному житті, не так вже й легко. Адже, саме в політиці вони, як правило, усунуті від процесу прийняття рішень. Громадські активістки переконані, що жіноцтво має активніше заявляти про своє прагнення бути не сторонніми спостерігачами, а безпосередніми учасницями тих сфер життя, де приймаються рішення щодо реформування країни. Об’єднати таких ідейно зорієнтованих жінок покликаний соціальний проект «Жінки — ​це 50% успіху України». Його мета — ​змінити ставлення українців до жінок-лідерів, а ще надихнути самих українок брати активну участь у прийнятті рішень та впровадженні реформ. І хоча насправді жінки становлять 54% населення України, 50% означає рівноправну паритетну участь жінок в управлінні державою — ​на рівні з чоловіками, говорять активістки проекту.
Водночас, можемо констатувати, що на рівні територіальних громад цей паритет вже довів свою життєздатність. Поговоримо, зокрема, про Олександрійський район, де жінки не поступаються у своєму прагненні брати частину відповідальності за стан справ на сільських територіях. У  цій царині маємо оптимістичні показники — ​14 з 26 сільських і селищних рад очолюють жінки. Варто згадати і про районну раду, де головує ​42-річна Ольга Коріненко (на фото). Вона не вперше обирається депутатом райради, а цього разу колеги довірили їй ще й відповідальну посаду. У самій раді маємо з 34 - х – десять депутаток, що складає 26% від загальної кількості народних обранців.
- Результат, у цілому, непоганий, — ​говорить моя співрозмовниця Ольга Коріненко. — ​Чимало керівниць сільських і селищних рад вже не новачки — ​мають досвід роботи в органах місцевого самоврядування. Декого громада обрала вперше з огляду на їхні лідерські якості, як то вміння швидко приймати рішення, протистояти стресам та мобілізовуватися у складних ситуаціях. Раніше ці якості ототожнювалися більше з чоловіками. Зараз цими рисами володіють жінки, а значить природним шляхом вони впевнено відвойовують територію у чоловіків.
За її словами, в Олександрійському районі чоловіки і жінки (в залежності від фахового рівня) однаковою мірою віддаються роботі на благо свого краю. Більше того, якщо жінка в професійній діяльності доволі активна, то завжди може розраховувати на підтримку з боку чоловіків. Доказом цього є приклади з нашого життя: на багатьох керівних посадах у районі працюють жінки.

— Отже, можна стверджувати, що на батьківщині нинішнього голови обласної державної адміністрації з гендерною рівністю відносно все нормально?
— Напевно, так, — ​погоджується зі мною моя співрозмовниця Ольга Коріненко.
У свою чергу, припускаю, що лише під час виборчих перегонів жінки на Олександрійщині, що називається, конкурують з чоловіками, а потому спостерігається паритетна взаємоповага і підтримка. Принаймні, про себе пані Ольга говорить, що ніколи не відчувала дискримінації з боку чоловіків. Завжди мала тільки підтримку, у тому числі і під час багаторічної роботи в освітній галузі. Принагідно, я поцікавилася в неї, як школа сьогодні культивує питання гендерної рівності? Чи достатньо, на її думку, у сучасних школярів наглядного матеріалу, щоб зростати у дусі європейських цінностей та не бути під впливом гендерних стереотипів. Мовляв, світ належить чоловікам і крапка. Чи усвідомлюють самі вчителі свою відповідальність стосовно формування гендерної культури у підростаючого покоління? На це Ольга Коріненко сказала, що посилену увагу українська школа приділяє гендерному вихованню щонайменше років десять. І вже точно можна стверджувати, що конкуренція між хлопцями і дівчатами у наш час — ​звична справа. Дівчатка, за її словами, знають, що лідерство — ​це добре і активно відстоюють свої переконання.
— Це засвідчує районний шкільний дитячий парламент останнього скликання, куди обираються діти з лідерськими якостями, і в якому дівчаток значно більше (41 з 52 парламентаріїв), ніж хлопців, — ​говорить Ольга Коріненко. — ​І навіть військово — ​патріотична гра «Джура » стала таким собі лакмусовим папірцем, на підставі якого робимо висновок, що дівчатка за своїми характеристиками не поступаються хлопцям, і навіть у деякій мірі стимулюють їх бути активними та фізично витривалими. Хоча до педагогів — ​чоловіків учні тягнуться з більшою симпатією. Можливо через те, що в освіті їх мало і методика викладання в них трохи інша: більше вимогливості, дисципліни, що поєднується з гумором та дружньою підтримкою, — ​говорить голова райради.
Отже, з реальних прикладів робимо висновок, що жінки, яким не знайома пасивна роль жертви, завжди можуть досягти успіху. Головне — ​захотіти бути собою і мати бажання бути корисною суспільству, як моя співрозмовниця Ольга Коріненко та інші жінки, що змогли довести в чесній передвиборній боротьбі свою професійну придатність працювати на благо своїх земляків. Серед таких — ​Вікторія Лисенко (Приютівський селищний голова), Тетяна Кузьменко (Головківський сільський голова), Ольга Горбенко (Новопразький селищний голова), Тетяна Бессараб (Червонокам’янський сільський голова). Переконують нас у цьому й інші приклади, що маємо на сусідніх з нашим районом територіях. Петрівську і Долинську районні ради теж очолюють жінки — ​Тамара Сакара і Ірина Бондаренко. Свою керівницю, Ольгу Анісімову-Шило має Устинівська РДА. І це, на щастя, непоодинокі випадки. У нашому житті достатньо позитивних прикладів, які доводять: ми позбавляємося стереотипного мислення. Чоловіки почали ділитися владою і це добрий сигнал — ​суспільство змінюється. Вже нікого не дивує, що жінки (свідомо не використовую стереотипне твердження, що ми є слабкою половиною людства) здатні орієнтуватися на ціль, мати широке коло інтересів, бути наполегливими і вірити в себе.
А для тих, хто ще сумнівається у власних силах, думаю, доречними будуть слова відомої української письменниці і перекладачки Соломії Павличко (1958–1999), яка присвятила чимало досліджень гендерним питанням та фемінізму, називаючи його «непоганим інструментом, щоб назвати речі своїми іменами». Ось дві її цитати: «Цивілізований і ліберальний Захід це все уже пережив, осмислив і живе за принципами партнерства і рівноправності статей. А хто не живе за ними — ​той є предметом загального осуду. Скажімо, в американському, канадському, англійському світі в університетському середовищі за сумнівний комплімент студентці викладач може і роботу втратити. Це стало загальною нормою. А ми ще живемо в епоху «цілуйручок» і компліментів, які є абсолютно фальшивими. Компліменти, тости «за дам», квіти на 8 березня — ​всі ці атрибути нашої загальної культури утверджують нерівність, другорядність жінки».
«Я б побажала жінкам просто твердості і віри в себе. Головне — ​бути собою, знайти себе, робити те, що ти хочеш. Нічого і нікого не боятися. Бути впевненою у своїх силах і скидати пута умовності. Скидати і ті пута, що є у мозку, і ті, що є реально. Потрібно позбутися всього зайвого, що заважає розвинутися твоєму таланту в мистецтві, в бізнесі чи навіть просто в житті. Бо життя вимагає певного таланту, і треба відчувати в ньому якийсь комфорт. Треба випрямляти спину, випрямляти хребет. Не боятися залишитися самою. Просто отримувати насолоду від себе через свою горду відокремленість і прямоту».
І. БАЛАШОВА.
-------------------------------------------------------------------------------

Повернення публічного сексизму або як «убити» словами

Здавалося б, українські жінки – високоосвічені та залучені до суспільного життя. Працюють, розбудовують державу. Беруть участь у громадській діяльності. Жінки на рівні з чоловіками стояли на Майдані за права та гідність. Пізніше героїні «Невидимого батальйону» відстоювали свої права у  такій маскулінній сфері як Збройні сили.

Здавалося б, що тематика гендерної рівності нарешті поступово входить і в український політичний дискурс. Жінок уже не вважають лише Берегинями або Барбі. Активізувалося Міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості». На місцевих виборах 2015 року було запроваджено 30% гендерну квоту. В інтерв’ю політичні партії демонстрували увагу до проєвропейської політики, декларували повагу до цінності рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків.
Здавалося б, часи видимого непрофесіоналізму та нетолерантності  в політиці минули. Це колись Президент Віктор Янукович, розповідаючи в Давосі про промо-кампанію України до чемпіонату з Європи з футболу 2012 року, назвав принадами країни каштани, що квітнуть, і жінок. «І у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово», – сказав Янукович. Або прем’єр-міністр Микола Азаров дозволив собі висловитися: «Одні кажуть, що наш уряд великий, другі, що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання Кабінету міністрів. Самі нудні особи. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи». Та ж сама «традиція» зводити жінок до краси, речей, на які «приємно дивитися». Але схожі висловлювання неприпустимі в демократичному суспільстві, де гендерна рівність виступає цінністю.
Здавалося б, політики, як освічені люди, повинні знати, що мова ворожнечі (англ. «hate speech») – це будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах. Політики ж ніби повинні розуміти, що увагу небайдужої громадськості привертають ситуації, коли мову ворожнечі використовують посадові особи, державні діячі, які, навпаки, повинні відстоювати та забезпечувати рівні права та можливості для всіх громадян країни. Тобто, сексистські (або дискримінаційні за статтю, від англ. sex – стать; не плутати сексистські із сексуальними :)) публічні промови – гендерно-стереотипні вислови. Думки вголос про те, що повинні робити саме жінки чи саме чоловіки, де їхнє місце.
Але ж ні. Трапляються нові приклади сексизму. Депутат Антон Геращенко заявляє Надії Савченко, що їй «було б чудово зайнятися влаштуванням свого особистого життя»,  бажає «народити дітей».  Цікаво, чи щось подібне нардеп сказав би своєму колезі-чоловіку? Звісно ж, ні. Таких речей чоловікам, особливо депутатам, не кажуть. Адже облаштування «домашнього вогнища» у нашому суспільстві – це традиційно жіноча царина. Жінка передусім повинна бути Берегинею, принагідно ще й Барбі. Це в жінок на інтерв’ю в процесі працевлаштування запитують особисту інформацію, адже професійні якості жінок нівелюються. Це чоловіки, за замовчуванням, професіонали, зокрема, у політиці.
Слід нагадати і про мера Івано-Франківська Руслана Марцінківа, який дав розпорядження попрасувати всі 1880 прапорів, які вивісять у місті до 25-річниці від Дня Незалежності.
«У департаменті є жінки? У них вдома є праски. Хай принесуть і попрасують», — сказав Марцінків.
Очевидно, що такі висловлювання, які стосуються саме жінок, ображають. Вони «ніжно» «вбивають» попередні зусилля боротьби за гендерну рівність. Публічний сексизм – це не те, за що стояли на Майдані. Стояли й боролися за права, повагу, професіоналізм. Очевидно, цим цінностям і рисам ще довго доведеться навчати. І не тільки суспільство, а й топ-політиків зокрема.
Тамара Марценюк,  сайт «Повага».

-------------------------------

«Жінки — це 50% успіху України»

Соціальний проект під такою назвою стартував в Україні у вересні 2014 року. Його мета – активізувати та підтримати жінок в громадянському та політичному житті, врівноважити представництво жінок та чоловіків на ключових позиціях  заради пришвидшення створення справді європейської моделі суспільства. 
Чому для України це актуально? Тому що, заявивши про свій європейський вибір, наша країна посідає передостаннє місце з 58-ми країн  - членів ОБСЄ за рівнем політичної участі жінок. І це при тому, що жінки мають чималий потенціал, щоб змінити свою країну. Сьогодні вона, як ніколи, потребує нових облич, нових підходів  та  ідей для розв’язання тих викликів, перед якими опинилася -  майже зруйнована економіка, корумпована система врядування та зовнішня агресія проти України.  Жінки на рівні з чоловіками страждають від війни, економічної кризи та корупції і мають потенціал сприяти процесам встановлення миру, відбудови та реформування країни. Відкладати питання рівноправної  участі жінок у прийнятті рішень  означає відкладати реформи, втрачати величезний потенціал, переконані представники експертного середовища. 
Про все це йшлося  під час тренінгу «Гендерні аспекти роботи ЗМІ», який наприкінці травня провела для 20 редакторів обласних ЗМІ Кіровоградська асоціація «Громадські ініціативи». 
«Цей захід є частиною широкої ініціативи «Жінки — це 50% успіху України», який виконується за підтримки Національного демократичного  інституту», - зазначила керівниця асоціації Любов Лук’янцева. Його мета – підвищити рівень видимості жінок Кіровоградщини в політичних процесах. Надати необхідну тренінгову та інформаційну підтримку задля підвищення їхнього рівня знань та поінформованості про можливості брати участь у місцевому самоврядуванні, процесах прийняття рішень та виборах до публічних органів влади. Створити міжфракційні депутатські об’єднання «За рівні можливості» в місцевих радах». Вона також зазначила, що ініціатор проекту  - Національний Демократичний Інститут - неприбуткова, неурядова організація, яка не пов’язана з жодною політичною силою. Метою НДІ є сприяння зміцненню демократичних інституцій у всьому світі завдяки більш активній участі громадян. Проект фінансує Уряд Швеції – країни, що забезпечила рівне представництво жінок і чоловіків практично в усіх сферах, та стабільно входить до топ-10 рейтингу гендерної рівності та індексу людського розвитку.
Сам тренінг, який провела на запрошення асоціації відома українська журналістка, гендерна експертка Ольга Веснянка, став початком п’ятимісячного конкурсу на краще висвітлення гендерної тематики, яке завершиться нагородженням видань статуетками «Лицар/лицарка слова». 
Тим часом зазначу, що серед тем, що обговорювалися на тренінгу, були передусім теми участі жінок у прийнятті рішень, які сприяють зміцненню суспільства. Водночас, ми дослідили проблеми, з якими стикаються журналісти під час написання публікацій на гендерно чутливі теми, як то домашнє насилля, дискримінація людей за віком і ознаками статі, сексизм у рекламі та сексуальні домагання на робочому місці, про що, зокрема, у нашому суспільстві не прийнято говорити взагалі, вважаючи цю тему табуйованою та непристойною, мовляв, це приватна справа самих жінок.  Саме тому в наших ЗМІ нечасто з’являються статті на подібні теми. Цей факт визнали всі учасники професійної дискусії. 
Отже, розпочатий діалог під час тренінгу ми спробуємо продовжити на сторінках нашої газети. Ставимо собі за мету більше розповісти нашим читачам про те, що розширення можливостей жінок, їхня участь на основі рівності в усіх сферах життя суспільства, є одним з найголовніших чинників економічного, соціального розвитку. Як, наприклад, у багатьох країнах Європи, де уряди очолюють жінки, та  має місце паритетне представництво чоловіків і жінок у парламенті.
У своїх публікаціях будемо розповідати про те, чому не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. І все це для того, щоб питанням забезпечення в Україні реальної гендерної рівності   приділялося ще більше уваги з огляду на обраний напрямок роботи Президента та Уряду щодо членства України в Європейському співтоваристві.
Ірина БАЛАШОВА.