95 років цьогоріч відсвяткував Іван Федорович Бородавка (на фото) — почесний житель села Головківка. Нині він з числа небагатьох, хто досконало знає історію свого села і роду. Днями поділився деякими спогадами.
Батько Івана — Федір Мелентійович Бородавка майже все життя мешкав у Головківці. Був офіційно двічі одружений. Перша обраниця Явдоха Скрипник раптово померла, тож згодом він поєднав долю з Марією Кирилівною Шевченко. Від першого шлюбу мав єдину доньку Нилю. А у другому шлюбі на світ з’явилося восьмеро дітей: дві доньки — Палажка та Варвара і шестеро синів — Григорій, Петро, Федір, Василь, Іван та менший Петро. Новонароджених у ті часи нарікали винятково іменами православних святих. Іван, наприклад, народився 20 січня 1924 року — а 19-го його родина святкувала Іоанна Хрестителя. Тому і назвали хлопчика на його честь. І перша, і друга родини Федора Мелентійовича проживали у Головківці.
Сам же Іван згадує, що рідне село існувало ще до 1700 року. І у панів люди служити майже чверть століття (практично 25 років), а потім отримували «вільну». Тому власну родину могли створити щонайменше у 50–55 років. Від бабусі по татові він чув, що виховала вона трьох дітей — крім Федора, ще і менших — Єгора та Лукію.
Старенька ж розповідала, що їхня рідна Головківка завжди була квітучою і у 1870-х у селі працювало 8 вітряків, була і своя цегельня. Звички щось красти у тогочасних людей не існувало.
А найсутужніше було у часи реформації і ліквідації кріпосного права. Тоді ж батька Івана — Федора Мелентійовича на п’ять років ув’язнили, а як звільнився — одружився та працював тваринником, займався кіньми, вівцями й свиньми. З часом став досвідченим конюхом. Орав і збирав зерно, сіно та солому. І після революції 1917-го (у рамках колективізації) сам записався у колгосп. Певний час по смерті дружини допомагав по господарству сусідці, теж вдові Одарці Артемисі, а та здавала все зібране збіжжя у магазин. У лихі 20-ті роки роботи в селі не вистачало, тоді й відправили його до шахти у Марто-Іванівку на видобуток бурого вугілля. Недовго працював бурильником. За роботу отримував мізер — кіло хліба та по 400 грамів борошна на дитину. Згодом був засланий у табори. А дев’ятеро малих дітей лишилися на саму Марію.
«Найтяжчі літа настали тоді, коли мені виповнилося шість, — згадує Іван Федорович. — Йшла непроста колективізація та голод. Нам не вистачало їжі і мати могла спекти лише сухі маторженики з сої. Через скруту раптово не стало Гриші, і згодом комендатура забрала з двору й нашу маму. Ми ж залишилися самі. Та брат першої батькової дружини, дядько Михайло Скрипник, коли був у Головківці, зайшов і до нас. Саме тоді й запропонував мені поїхати з ним. Я згодився. Розумів, людина не чужа. Та й мама за свою вважала Нилю — доньку батька від першого шлюбу.
Мій дядько Михайло на той час служив у Дніпрі і мав намір їхати до військової частини. Мене посадив у сусідній вагон, але по дорозі поліція висадила. Таких, як я, до сотні дітей відправили у Вінницю. Потім перевезли до Одеси, де я втік і якийсь час переховувався, мешкаючи у бараках. Потім мене знову піймала поліція і відправила у село Вікторівку Братського району Одеської області (нині Миколаївська). Там перебував у дитячому притулку. Знаю, що після війни, у 1955-му, той притулок став санаторієм ім. Трудових резервів. Рік чи два пробув у дитбудинку. І все життя асоціюю його з розкішним яблуневим садом і класичним роялем. У віці 8–9-ти років нас партіями вивозили до сусідніх сіл у так звані СОЗи — сільськогосподарські угіддя для спільного обробітку землі. Я ж тимчасово жив на квартирі у якоїсь тітки-молдаванки. Мене записали до школи, яка на ті часи була чотирирічкою. Там я раптово підчепив коросту і мене відправили у лікарню до Братського. Після одужання ще пару зим прожив у тітки, яка мене дуже жаліла і часто пригощала калачами та бубликами. А у 1937 -му у господарки хтось поцупив одразу двох поросят. Це була справжня трагедія.
Того ж року я познайомився із земляком з Олександрії, і він допоміг мені придбати квиток до рідного міста, аби дістатися у своє село — у Головківку. Люди у ті часи були дуже добродушні. Так, у 1939-му я потрапив до Олександрії, а звідти мене направили у Кривий Ріг, де півроку навчався на муляра-штукатура. Не мав на ті часи ні грошей, ні роботи. Ще певний час у Кривому Розі пропрацював на ливарці. А звідти поїхав до Кам’янського, де колись жили італійці та румуни. І в 1941-му повернувся до Головківки. Непросте у мене було життя, сповнене поневірянь».
У 1941-му на території рідного села діяло 8 колгоспів (Леніна, Калініна, Шляхівці, Шевченка, Куркульський, Димитрівський, а назви ще двох Іван Федорович не пам’ятає). По поверненню з Кам’янського, влаштувався різноробочим до колгоспу ім. Леніна. Сіяв пшеницю і косив траву та виконував інші сільськогосподарські роботи. Тоді ж вперше намагався влаштувати і своє особисте життя. Каже, що подобалася Галина Черстківська та Саня Нагорна, але найбільше женихався до Федори Саківни Глущенко — її батько Саків Терентійович його одразу полюбив, а мати — Явдоха Андріївна — не сприймала. У їхній родині виховувалося троє дітей: двоє синів — Микола та Володя і донька Федора. Так Іван і залишився у них у приймах. Недовго разом пожили, як його забрали на фронт. А вже у 1942-му в Івана та Федори народилася первістка — Надійка, яка, на жаль, зростала без батька, оскільки той гідно боронив батьківщину.
Тепер згадує, що у 1943 році навколо Ново-Стародуба точилися запеклі бої, і вже 5 грудня цього ж року повністю звільнили Головківку та місцевих перекинули на інші фронти. «У лави радянської армії брали всіх чоловіків — починаючи від 1895 року і закінчуючи 1926-м роком. З нашого села, а також сусідньої Шарівки і Нової Праги, мобілізували 606 осіб, — згадує Іван Федорович. — У цей час служив кулеметником у 116-му зенітно-стрілковому полку. Звільняв Кіровоград, Котовськ та Балту. А потім був направлений у Білорусію, де у 1944-му його направили у парашутно-десантні війська. У короткотривалій відпустці навідався додому і мав щемливу розмову з тещею Явдохою Андріївною, яка вперше у житті визнала мене зятем. Та повідомила, що 24 лютого 1944-го загинув її чоловік і всі надії вона відтак покладає лише на мене».
Потім Іван Федорович Бородавка повернувся на фронт і разом зі своїми однополчанами дев’ять днів тримав оборону за 20 км від Варшави. Так і відстояв Сандомирський плацдарм. Звідти дорогами війни потрапив до Молдови, Угорщини та Австрії. Говорить, що у Європі День Перемоги відзначали 14 травня 1945-го, хоча у нас його святкують 9 травня. У 1949-му Іван Федорович демобілізувався і повернувся у рідну Головківку. Вісім років він присвятив радянській армії. По поверненню відвідував короткотривалі курси і навчався на машиніста парових машин. Деякий час працював на брикетній фабриці у Димитровому. Тоді з дружиною отримали свою невелику однокімнатку. А у 1952-му у них народився син Микола. На превеликий жаль, 21 серпня 2000 року Іван Федорович поховав свою єдину і люблячу дружину Федору Саківну, з якою разом прожив понад півстоліття (59 років разом). Цьогоріч виповниться 19 років, як її немає. Більшу частину життя разом господарювали, продавши квартиру у Димитровому, переїхали на малу Батьківщину — у рідну Головківку. Вже немає поряд з Іваном Федоровичем і його доньки, й сина та онука. Зараз він мешкає сам, але ним опікується і сільська рада, і працівники Олександрійського районного терцентру, за що він всім дуже вдячний. На життя взагалі не нарікає. А у садибі, й у дворі лад наводить самотужки. Коли треба, то і дров нарубає, і двір підмете. Може не завжди і не все старенькому вдається, адже ноги болять, бо чимало доріг стоптано на його віку.