54-річна Олена Яківна Олійник, корінна жителька с. Протопопівка, навіть незчулася, як непомітно промайнули у щоденній нелегкій роботі майже 20 років її самовідданої праці на посаді соціального робітника.
Жінка розповідає, що на даний час в неї на обслуговуванні знаходиться десять осіб. Серед її підопічних не лише одинокі непрацездатні особи, а є також і ті, хто має власних дітей, але вони проживають далеко за межами Олександрійського району. У такому випадку, послуги соцробітника оплачують самі родичі.
Олена Яківна пригадує, що у шкільні роки над вибором майбутньої професії особливо не замислювалася.
Адже в ті часи, які припали на її молодість, проблем із працевлаштуванням не виникало. Тож по закінченню Протопопівської школи вона вирішила одразу піти працювати, щоб якомога швидше пізнати ціну власно заробленої копійки. Влаштувалася лаборантом на Олександрійський молокозавод. Коли ж його ліквідували, перед Оленою Олійник гостро постало питання подальшого працевлаштування. Не знайшовши самостійно роботи, як і більшість безробітних, вимушена була стати на облік у міськрайонний центр зайнятості. Звідти отримала направлення у рідне село на вакансію соціального робітника. Адже саме в цей час за станом здоров’я звільнилася соцробітниця, яка обслуговувала одиноких непрацездатних громадян.
Олена Яківна охоче погодилася. Отак і розпочалися її виробничі будні на посаді соцробітниці.
Протягом усіх цих років вже не за одним десятком одиноких непрацездатних громадян доглядала Олена Яківна. Для стареньких дідусів та бабусь вона стала другом, порадником, помічником і просто гарним та незамінним співрозмовником. Соцробітниця з повагою ставиться до людей старшого віку, цього вимагають не лише її професійні обов’язки, а, в першу чергу, притаманні їй людські риси характеру. Попри свою завантаженість та постійну зайнятість на роботі, жінка під час відвідин стареньких (крім виконання своїх прямих обов’язків) завжди намагається знайти час для розмови із дідусями та бабусями, щоб підбадьорити їх, додати стимулу для життя.
Професія соціального працівника досить специфічна і пов’язати з нею свою трудову діяльність у силу своїх психологічних та індивідуальних особливостей зможе не кожен. Бо люди старшого віку — категорія особлива, із своїми вже сформованими цінностями та поглядами на життя, пріоритетами, певними стереотипами. Надзвичайно важливо до кожного знайти свій підхід, заслужити довіру, виправдати надії і сподівання.
– На щастя, всі чоловіки та жінки, якими я опікуюся, рухаються самостійно: хтось з допомогою палиці, хтось без неї, але тяжкохворих та прикутих до ліжка серед них немає. Найстаршій моїй підопічній односельчанці Катерині Єлисеївні Бугайченко виповнилося 90 років, — розповідає Олена Олійник. — У селі, як у селі. Обов’язків у мене дуже багато, усіх і не перелічити. Серед головних — придбання продуктів харчування, ліків, оплата комунальних послуг. Допомагаю також і води наносити, і речі випрати, город посадити, а потім посапати та зібрати вирощений урожай, заготовити консервацію на зиму.
Значно полегшує працю соціального робітника той факт, що село газифіковане, тож лише у трьох — пічне опалення. Відвідує своїх підопічних Олена Яківна в залежності від того, до якої категорії вони відносяться. Так, до представників II–III категорії (а це літні люди, які самостійно рухаються) вона приходить двічі на тиждень, до представників IV категорії (які пересуваються з допомогою палиць) — три або чотири рази на тиждень. Проте, як наголошує моя співрозмовниця, інколи доводиться навідуватися до помешкань стареньких і значно частіше.
– Найскладніше нам, соціальним працівникам, доводиться взимку. Підопічні проживають у різних районах села, дістатися до них, коли засніжить сільські вулиці, або після дощу проблематично. Ускладнюють пересування ще й важкі сумки з продуктами харчування: олією, асортиментом різних круп, макаронних виробів, які намагаюся придбати у мережі магазинів, де вони коштують трохи дешевше, ніж в інших закладах торгівлі. За сприятливих погодних умов використовую велосипед, а інколи під’їжджаю рейсовим автобусом, але, в переважній більшості, долаю відстань пішки, — розповідає про свої виробничі будні Олена Олійник.
Жінка каже, що, крім неї, за одинокими непрацездатними громадянами, які проживають у с. Протопопівка, доглядають її колеги — Валентина Яківна Гончарова, Наталія Євгенівна Дивляш, Наталія Петрівна Кірічевська, а в сусідньому селі Березівка, яке до створення Приютівської ОТГ входило до складу Протопопівської сільської ради, — Наталія Іванівна Плахотнік, яка вже на пенсії, але продовжує працювати. Кожна соцробітниця піклується про десятьох стареньких.
Зустрілися ми із Оленою Олійник у п’ятницю біля домоволодіння однієї із її підопічних. Вона знайшла у своєму щільному графіку близько півгодини для спілкування зі мною. На кінець розмови я запитала, у чому вона знаходить відраду для душі, на що Олена Яківна відповіла: – Робота із літніми людьми забирає багато сил, часу та енергії. Але попри всю специфіку професії, я завжди намагаюся приділяти достатньо уваги та піклування своїм рідним, які для мене найдорожчі люди у житті. Вони — моя опора, розрада, втіха: троє синів — Сергій, Євген, Олександр із невісткою Наталією та онуком Олександром, донька Яніна із чоловіком Сергієм та онуком Данилом. Усі потребують любові, як підопічні, так і мої рідні. Усім їм і намагаюся дарувати її у повсякденному житті. На що й вони віддячують сторицею.