понеділок, 6 серпня 2018 р.

Два десятиліття присвятила держслужбі


Кожен п’ятий українець сьогодні працює у державному секторі — а це великий та складний механізм, функціонування якого забезпечують органи державної та місцевої влади. Понад два десятиліття, з 1985 по 2011 роки, на благо країни пропрацювала й наша землячка 69-річна Ірина Воробйова.
Пригадує моя співрозмовниця початок 90-х, коли  Радянський Союз зник із мапи світу. Україна стала незалежною, а радянські виконкоми назвали представництвами президента України. Це було за часів Леоніда Кравчука, а вже при Леоніді Кучмі вони стали райдержадміністраціями.
«У 1985-му районний виконком знаходився у приміщенні, де нині —  редакція газети  «Сільський вісник», — говорить Ірина. — Там проходили засідання виконкому. Штат працівників був дуже малий — одна-дві людини на відділ, і тому всім місця вистачало. З 1986 і по 2003-й я працювала пліч-о-пліч з головою РДА, нині покійним Миколою Петруніним. Була його незмінною помічницею. Відповідала за економічні питання.
У перші роки незалежності райвиконком переїхав у нове приміщення — нинішнє приміщення РДА. А все майно й меблі ми залишили своїм спадкоємцям — новоствореній  редакції «Сільського вісника». Нею тоді активно опікувався перший редактор часопису — Анатолій Надольський, якого з нами вже немає. До складу редакції також узяв колишніх партійних активістів — Тетяну Куц та Василя Юрченка, які зараз знаходяться на заслуженому відпочинку».
У 90-ті почалася газифікація Олександрійського району. «Але через те, що в Олександрії тоді масово видобувалося буре вугілля, сільському населенню використовувати газ заборонялося. Держава вважала це неефективним використанням природних ресурсів, — підкреслює Ірина. — Нам, як керівникам території роз’яснювали, що краще спалювати вугілля. Але ми крокували в ногу з часом, і здолавши всі перепони, розпочали газифікацію місцевих сіл. Отримали від держави необхідні ліміти на блакитне паливо, й усі дозволи на проектування та будівництво газоводів. Погодили техумови з Держпланом України. Нас зрештою підтримали, і першою ми газифікували Войнівку, хоча й мали певні проблеми з містом. А потім Косівку, Костянтинівку, Червону Кам’янку та інші села.
Треба підкреслити, що де керівники господарств були зацікавлені у газифікації території, то там усі роботи швидко виконувалися. Проблеми виникли лише на ділянці Мошорино-Світлопілля-Нова Прага. Там голова колгоспу «Прогрес» Михнюк не дав дозволу провести трубопровід через його землі й нам не вдалося газифікувати Прагу повною мірою. А от у Приютівці та прилеглих до неї селах — навпаки роботи йшли швидкими темпами.
Раніше, якщо сільськогосподарське підприємство використовувало свої кошти для будівництва тих же газопроводів, то за обсяг виконаних робіт у кінці року держава повертала йому кошти. Зараз цього немає. Тоді ж діяли державні капіталовкладення й найбільш затяті очільники адміністрацій добивалися, щоб їхні ініціативи підтримувалися».
Варто сказати, що три роки Микола Петрунін очолював і Олександрійську районну раду, а його консультантом була Ірина Воробйова.
Розповім кілька епізодів з її життя. Народилася жінка на Хмельниччині у родині військових — мама працювала у спецзв’язку, а тато службовцем. Але зростала у селищі Гродівка біля міста Покровськ на Донеччині, де батьки служили. Там же закінчила школу. А у 1966-му вступила до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Отримала фах економіста.
«На 4-му курсі познайомилася із майбутнім чоловіком Валерієм. Навчався на інженера-механіка, — каже Ірина Володимирівна. — За півроку побралися. А ще за два у нас народилося дві донечки — Інна (нині покійна) та Вікторія, мешкає із родиною — чоловіком-військовим та трьома дітьми у російській Тулі».
У 2019-му Валерій та Ірина Воробйові відзначатимуть своє золоте весілля — 50 років спільного подружнього життя. 
«Ми з чоловіком завжди робили все разом. Після дипломування, 4 роки пропрацювали за фахом у селищі Кринички Дніпропетровської області в колгоспі «За мир», — продовжує. — А потім вирішили переїхати до Олександрії, звідки він родом. У нього дуже захворів батько й аби його підтримати, ми змінили місце проживання. Обоє влаштувалися на Олександрійський цукровий комбінат у селі Комінтерн. Я працювала головним економістом, а він — головним інженером. Комбінат здійснював заготівлю буряків для Олександрійського цукрового заводу. Уже за кілька років нас з Валерієм разом переведено до Олександрійської сільгосптехніки у Приютівку. Його — заступником керівника з торгівлі та у районне забезпечення, а мене — начальником виробничо-диспетчерського відділу.
Там чоловік керував, доки підприємство не ліквідувалося. І лише перед пенсією кілька років працював державним інспектором з праці. Я ж у 1985 році обрана заступником голови Олександрійського райвиконкому (зараз це посада першого заступника голови РДА). Керівником району тоді був Олександр Сергатий. З ним разом пропрацювала рік-півтора».
«У 2006-му головою райради обрали Михайла Бойка. — продовжує спогад моя співрозмовниця. — А ми з Петруніним створили дорадчу службу. Знаходилася в управлінні сільського господарства. Він її очолив, а я була заступником. Консультували аграріїв з економічних, юридичних та технічних питань. Переймалися темою створення приватних фермерських господарств. Тоді колгоспи розпайовувалися. Служба була затребувана майже 5 років поспіль.
На превеликий жаль, 7 червня 2010-го Миколи Андрійовича раптово не стало. І ще рік я консультувала фермерів сама. А тоді службу закрила й активніше зайнялася вихованням онучок. Зараз на громадських засадах працюю в Олександрійському центрі допомоги учасників АТО. Уже 15 років на пенсії, але громадської активності не втратила».
Ірина Володимирівна дуже приязно відгукується про свого колишнього керівника — Миколу Андрійовича. Знала його, як життєствердну, прямолінійну й дієву людину.
«Тоді з очільника району багато запитувалося, — каже моя героїня, — робота була надзвичайно відповідальна. І Петрунін був людиною вимогливою. Усе особисто перевіряв. Та й ми тоді виховувалися за особливим принципом: «Спершу думай про Батьківщину, а потім про себе». З тим і жили, і працювали. Інтереси держави вважали вище власних.
Петрунін любив район, користувався повагою у людей. У вирішенні нагальних питань намагався нікому не відмовляти. Завжди здійснював величезну кількість виїзних прийомів. Побачити його у робочому кабінеті можна було лише до обіду. Потім мав виїзні наради чи зустрічі. Об’їжджав усі поля і знав, де й що коїться. Обманути його було дуже складно. Він чудово орієнтувався у багатьох соціально-економічних питаннях. Знав, чим живуть господарствах, а також, що відбувається у різних закладах соцсфери. Вболівав за район і був заслужений працівником сільського господарства України.
Але варто наголосити, що бути держслужбовцем тоді й зараз — не одне й теж. Раніше, якщо ти прийшов у певний відділ, то з тебе обов’язково з усією строгістю спитають. Підтримка й перевірка кадрів з боку держави була значно вагоміша, ніж зараз. Нині все йде до того, що органи місцевого самоврядування самостійно мають вирішувати більшість власних проблем, і не очікувати дотацій від держави. Парадокс полягає ще й  у тому, що у всьому світі бюджети країн формуються на місцях. Але у Радянському Союзі діяла перевернута піраміда. Із сіл кошти збиралися в центр, а тоді туди ж частково й поверталися. Але керівникам району треба було десять раз з’їздити до столиці й добре мотивувати, щоб гроші повернули. Ми діяли, як у народній приказці: «Нашим салом та по нашим же губам». Зараз разом з реформою з децентралізації цю економічну піраміду намагаються поставити на місце. Та вже повертають гроші на території. Але у сільських радах чи так званих новоспечених ОТГ немає таких фахівців, щоб усе прорахували, і розробили нові інвестиційні проекти та ефективно розвивали економіку на місцях. Немає планово-економічних відділів, щоб наперед прораховувати розвиток території. У нас тоді були п’ятирічні плани. Ми робили тарифікацію виробництва й наперед багато чого прораховували. Усе відповідно вносили у державний план та знали, що отримаємо за рік. Діяла планова економіка.
А нині у сільську раду, скільки мільйонів не направ, досягти бажаного результату не вдасться — там немає фахівців, щоб усе прорахували. Й  зацікавлених у створенні нових виробництв теж немає. Та навіть,  якщо і знайдуться охочі розвивати виробничу сферу, то інфраструктура сільради не дозволить. У деяких є комунальні підприємства, які виконують мінімальну кількість функцій. Якщо навіть прорвало водогін, то елементарно відремонтувати його у них немає техніки і треба просити її у фермера. У радянські часи функції міських ЖЕКів на селі виконували колгоспи. А тепер скрізь приватні фермерські господарства. І сільські ради звертаються до них з проханнями допомогти у вирішенні багатьох питань, бо самі технічно розв’язати їх не можуть. Можливості у сільських голів зараз дуже обмежені, а негараздів чимало. Їм варто вчитися й розробляти нові інвестиційні проекти, консультуватися з сусідами й переймати позитивний досвід із залучення додаткових інвестицій у громаду. Тільки таким чином, я впевнена, вдасться поліпшити економічний клімат на селі».

Поделитесь