Дорогами війни

Наш земляк Борис Петрович БУГАРА служив в органах Держбезпеки з осені 1975 року, зокрема, в Олександрійському міськвідділі КДБ. У 1979 році по закінченню курсів удосконалення офіцерського складу в Підмосков'ї отримав нову спеціальність - командир розвідувально - диверсійної групи. Звідти і був відправлений в Афганістан у складі групи спецпризначення «Зеніт». Перше бойове хрещення Бориса БУГАРИ сталося, коли зенітівці визволяли з - під куль місцевого населення міністра оборони Шаха Мухаммеда Доста і міністра освіти Анахіту Ратебзад.
- Нас оточила юрба озлоблених людей, з усіх боків стріляли, - пригадує Борис Петрович, - За мить у машині спецназівців не залишилося жодного скла. Не маючи ні касок, ні бронежилетів ми відстрілювались і закривали своїми тілами афганських урядовців. На щастя, тоді всі залишилися живими. Міністрів доставили у безпечне місце. Але я і ще один товариш отримали поранення очей осколками скла. За успішне виконання цього завдання я нагороджений орденом Червоної Зірки.

Борис БУГАРА, виконуючи військовий обов’язок, чотири рази перетинав кордон колишньої демократичної республіки Афганістан. У складі розвідувально - диверсійних груп КДБ він виконував інтернаціональний обов’язок і накази керівництва.
Хто ж вони, бійці групи спеціального призначення 5 -го відділу Управління «С» ПГУ КДБ СРСР?
Уривок із спогадів полковника СБУ (запасу) Бориса БУГАРИ:
Початок січня 1979 року. Курси удосконалення офіцерського складу. Висококваліфіковані фахівці - викладачі і адміністрація курсів набирали молодих, фізично здорових, психологічно стійких оперативних працівників КДБ СРСР з усіх куточків Радянського союзу. Всього 4 групи по 14 чоловік.
Всі курсанти знали один одного тільки за псевдонімами. Наприклад, я для всіх став Бурцевим, мій друг Оборський з Києва – Зразковим, Яковлєв з Житомира – Ярцевим і т.д.
З цього почалося курсантське життя офіцерів, яким судилося з 5 липня 1979 об'єднуватися в загони спеціального призначення «Зеніт», потім «Зеніт - 2», «Каскад» і « Каскад- 2», «Вимпел» для виконання спеціальних завдань на території Афганістану.
Навчальна програма була досить складною і різноманітною. Кожен теоретичний курс закріплювався практичними спеціальними комплексними заняттями: висадка в невідомій місцевості, орієнтування, 30 - кілометрові марш -кидки (взимку на лижах) і т.д.
2 липня 1979 року нам оголосили про переліт до Афганістану для охорони радянського посольства в Кабулі. А напередодні вильоту назвали 38 із 56 прізвищ, які наступного дня ступлять на землю країни, що принесла багато сліз і горя десяткам тисяч сімей у Радянському Союзі. Решта, 18 бійців, проводжаючи нас, навіть не підозрювали, що залишаються тільки в резерві. Через 2 місяці їх зберуть на базі у Фергані, звідки вони полетять нам на зміну.
5 липня 1979 року ТУ- 134 з пасажирами і багатотонною апаратурою зв'язку на борту злетів з підмосковного військового аеродрому і взяв курс на Ташкент. Після дозаправки в столиці Узбекистану ми вперше з висоти польоту спостерігали державний кордон СРСР – Афганістан, що проходить по високогірній місцевості. Так починалася історія багаторічного перебування підрозділів спеціального призначення КДБ СРСР у ДРА.
Розташувавшись в окремій будівлі на території посольства в Кабулі, ми приступили до виконання охоронної функції (такою була легенда нашого перебування тут). Насправді головним завданням була розвідка особливо важливих об'єктів і нанесення уточнених даних про них на карти і плани; підбір місця в горах поблизу Кабула для створення і розміщення розвідувально - диверсійної школи і початок навчання майбутніх диверсантів - афганців. До речі, завдання на кожен період нашого перебування там змінювалися залежно від змін в оперативній і військово- політичній обстановці.
Так, у другій половині вересня і початку жовтня 1979 року, крім розвідки, наші групи виконували спецзаходи з таємної евакуації в Ташкент і Фергану членів уряду Афганістану і партійних активістів - прихильників громадського і політичного діяча Нур Мухаммеда Таракі, на яких вже починалися гоніння з боку Хафізули Аміна - лідера чинної влади. Надалі «зенітівці» забезпечували посадки військово-транспортної та десантної авіації на аеродромі Баграм поблизу Кабула.
А 27 грудня 1979 року загін «Зеніт» захопив особливо важливі об'єкти: Міністерство оборони, МВС, службу безпеки, внутрішню резиденцію президента, в'язницю політв'язнів. Спільно з групою «Грім» під керівництвом полковника, Героя Радянського Союзу (посмертно) Г. І. Бояринова, за підтримки десантників, мусульманського батальйону, військових підрозділів захопили заміський палац Хафізули Аміна. Результат цих подій відомий - на місце знищеного генерального секретаря ЦК НДПА Хафізули Аміна прийшов Бабрак Кармаль, кандидатуру якого підтримував голова КДБ Радянського Союзу Ю.Андропов. Ще півроку спецназівці (у тому числі і я) здійснювали охорону самого генсека та всієї території внутрішньої резиденції, де він жив і працював.
З середини 1980 р. групи спецназу КДБ СРСР, але вже під кодовою назвою «Каскад», були розкидані по всіх провінціях Афганістану, де у взаємодії з підрозділами 40 - ої армії ВДВ, МВС виконували непрості специфічні функції, вирішували нелегкі спеціальні завдання. І так тривало ще довгі роки, навіть деякий час після остаточного виведення наших військ з Афганістану 15 лютого далекого і такого близького 1989 року.
За офіційними даними, понад 150 тисяч українців пройшли «афганськими» дорогами. Майже кожен п’ятий убитий — українець. Чимало води спливло з того часу. Багато з тієї війни повернулися з нагородами за мужність честь та відвагу. Помалу зажили рани, постаріли колишні солдати і офіцери. Тільки пам’ять про далеку афганську війну жива і стерти її події не зможуть ні роки, ні відстань.
 Все, що там відбувалося - це частина нашої історії, понівечені життя військовослужбовців, їхніх сімей. Виконуючи накази, там гинули наші солдати і офіцери. «Історію, якою б вона не була, треба цінувати, поважати і витягувати з неї уроки і, ні в якому разі, не забувати. Там було дійсно страшно. І не вірте, якщо хтось буде стверджувати навпаки. Страшно не тільки за своє життя... Найстрашніше вбивати, позбавляти людей життя. Мені й досі сняться страшні картини боїв, поранені й убиті. Цей біль залишиться зі мною назавжди»,- говорить Борис Петрович.
Сьогодні Б.П. БУГАРА займається патріотичним вихованням молоді, навчає підростаюче покоління любити Батьківщину, свою історію, бути справжнім сином своєї країни, він є віце - президентом Міжнародної громадської організації ветеранів державних органів спеціального призначення, членом правління Олександрійської районної ветеранської організації.

Наталія НАДИРЛІ (Сільський вісник, 2014, № 7, 15 лютого).