четвер, 1 жовтня 2015 р.

КРИМІНАЛЬНІ НОВИНИ

За минулий тиждень черговою частиною Олександрійського райвідділу міліції зареєстровано 125 повідомлень, з них 8 - стосувалися крадіжок, 7-тілесних ушкоджень,13 - сварок, 4 - ДТП.
До  райвідділу  надійшло повідомлення від диспетчера «Укртелекому» від 54-річної мешканки м.Олександрії про те, що в с. Войнівка між опорами невідома особа викрала телефонний кабель довжиною приблизно сто метрів. Особу злодія поки що не знайдено. Проводиться перевірка.
Схоже повідомлення надійшло від рембригади  «Укртелекому», яка інформувала, що в ніч на 17 вересня у с. Попельнасте невідома особа шляхом вільного доступу викрала телефонний кабель. Тривають розшукові заходи.
 Також до правоохоронців надійшла заява від 35-річного мешканця с. Войнівка про те,що 15вересня невідома особа шляхом вільного доступу викрала з території його домоволодіння мобільний телефон. Даний інцидент перевіряється.
Від секретаря надійшла заява директора ТОВ ‘’Інвестсталь ’’про те, що невідомі особи на вугільному розрізі ‘’Костянтинівський ’’ у с. Березівка викрали електродвигун. Обставини справи з’ясовуються. 
До оперативного чергового райвідділу зателефонував 52-річний мешканець с. Куколівка й повідомив, що він виявив вдома відсутність грошей у сумі 43 тисячі грн., які були у шафі. Триває перевірка.
42-річний мешканець с. Морозівка повідомив, що в його знайомої, 28-річної мешканки с. Бандурівка, невідома особа з території двору викрала два телефони. Проводиться перевірка.
На «102» надійшло телефонне повідомлення від дільничного інспектора міліції про те, що до нього із заявою звернулась 51-річна мешканка с. Головківки, яка повідомила, що в ніч на 8 вересня невідома особа шляхом вільного доступу за вказаною адресою з топливного баку її автомобіля викрала бензин А-92 в обсязі приблизно 15 літрів. На місце пригоди одразу виїздила слідчо-оперативна група. У ході подальшого розслідування працівниками міліції у скоєнні даного злочину було викрито  раніше судимого, не працюючого 17 – річного жителя цього ж села. Наразі викрадене  повернуто власникові. Дана подія внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за  ч.1 ст.185 ККУ«Крадіжка», - повідомив начальник Олександрійського райвідділу Віталій Кравцов. – За вчинене зловмисникові буде винесене покарання, не пов’язане з позбавленням волі.
За інформацією Олександрійського РВ УМВС України в області.

Олександрієць Роман Малиш поділився подробицями трагедії під Іловайськом


Старший кухар з Кіровоградського 3-го окремого полку спецпризначення Роман Малиш (на фото) поділився подробицями трагедії під Іловайськом, де разом зі своїми побратимами пробув практично два тижні. Широкому загалу розповісти епізоди того кривавого інциденту олександрієць наважився лише за рік з моменту трагедії, яка забрала життя близько чотирьохсот його побратимів. Саме стільки українських військовослужбовців та правоохоронців, за даними різних джерел, вважаються полеглими у цій кривавій операції, що увійшла в чорний епізод війни на сході.
- За роки незалежності в Україні фактично не проводилося жодних масштабних військових навчань, ми ні з ким не воювали, де ж тоді й звідки бралися ті славнозвісні генерали, які командували бойовими операціями на сході, та як вони могли знати, що правильно і що ні, як розробляли свої стратегії й тактичні дії, — ​ділиться Роман.
Тяжко згадувати йому ті важкі хвилини. Іловайськ, Старобешеве та села навколо Савур-могили.
Тяжко розповідати й повертатися до них. Удвічі важче пригадувати своїх полеглих товаришів. Тих, кого поряд вже немає, кого ​не повернути.
Так склалося в бойовій історії Романа, що, будучи старшим кухарем на фронті, він перш за все освоїв фах стрілка й механіка. А разом з тим, і будівельника, кулеметника, телеграфіста. За іронією долі, ані борщів, ані супів для побратимів готувати на передовій не довелося. Хоча із поставленими завданнями, які виконували спецназівці, він справлявся на відмінно. І це, незважаючи на їхню різноплановість. Найтяжчим і найтрагічнішим моментом у переліку бойових справ стала операція у так званому секторі «Б» поблизу Іловайська. Як то було, він розповів нашому кореспонденту, згадуючи при цьому й перші кроки своєї армійської служби.
Зі слів олександрійця, близько місяця після мобілізації він проходив навчання в Кіровограді. Потім — ​у Кривому Розі. А після цього свій військовий обов’язок виконував у Дніпропетровську. Там був задіяний в охороні місцевого аеропорту та за графіком здійснював супровід бойових вертольотів.
— Два місяці у складі вертолітної бригади, як стрілки, ми вилітали на схід. І так бувало по кілька разів на добу. Один виліт — ​щонайменше чотири години в небі. Найтриваліший політ — ​з першими променями сонця й до пізньої ночі. Інколи за добу ми відпочивали лише 2–3 години. Та, в цілому, нам щастило, адже під мінометні обстріл й «Гради» — ​не потрапляли, тоді як з бойової території успішно евакуювали тяжкопоранених й тіла вбитих. У «гарячі точки» і на блокпости повітряним судном ми успішно транспортували продовольство, медикаменти й амуніцію. Тут належне варто віддати нашим льотчикам, які проявляли себе, як справжні відчайдухи, адже щодня і щогодини, ризикуючи не лише власним життям та здоров’ям, а й життям своєї команди (яка складалася з пілота, помічника, бортового техніка, санінструктора та двох стрілків), літали у найгарячіші бойові сектори. У надзвичайних ситуаціях на фронтову територію з міста вилітало одразу чотири гвинтокрили, та, на жаль, бувало й так, що деякі з них на аеродром не поверталися, — ​пригадує олександрієць.
Згодом спецназівців передислокували під Горлівку. Зі слів Романа, тепер вони відслідковували рух ворожих машин, вивчали їхні маршрути, мінували та знищували ворожу техніку, а паралельно патрулювали міську територію. Коли із поставленим завданням впоралися, то похапцем були перекинуті під Пантелеймонівку та Старобешеве, де бійців накрили «Гради» і полк поніс перші втрати.
- Наступного дня за наказом генерал-лейтенанта Руслана Хомчака ми почали вести розвідку поблизу Іловайська, — ​пригадує Роман. — ​Потім перед нами поставили завдання — ​зачистити місто до району залізничного депо. Отож два тижні на околицях Іловайська тривали запеклі бої, і кожного днями несли втрати. Весь цей час довкола міста працювала важка артилерія. Інколи ворожі танки намагалися прорвати оборону, але наші війська тримали супротив. Нарешті 11–15 серпня ми вступили в Іловайськ. А вже напередодні Дня Незалежності, 24 серпня, командуванню надійшла інформація про те, що наші війська потрапили у вороже кільце. На цей момент позиції від Старобешевого були здані. Чотири години ми сподівалися, що нам на допомогу прийде авіація. Та… марно. 24–26 серпня стало зрозуміло, що це пастка, адже ворожа техніка зосереджувалася по всіх напрямках, вогонь лише посилювався. І вже 27–28 серпня ми перейшли на позицію оборони. Але і техніки, й озброєння, й людей на той момент не вистачало. Тоді як у штучно створеному кільці сконцентрувалася більшість українських збройних формувань та добровольців. Аж ось надвечір 28 серпня нашому командуванню надійшла інформація про так званий «зелений коридор», через який усі наші вояки мали вийти з оточення. Було сформовано дві колони. В одній з них з бронетехнікою і на броньованому бусику — ​генерал-лейтенант Р. Хомчак, а в іншій — ​рядовий склад на танках, легкових машинах та автобусах. І так вийшло, що останні пішли «зеленим коридором», тоді як генерал-лейтенант попрямував у зовсім іншому, протилежному напрямку. У результаті таких необдуманих дій з боку командування з нашої групи, що складалася з двадцяти осіб, в «зеленому коридорі» ми втратили п’ятьох і стільки ж було поранено. Перетнути його сподівалися на звичайному УАЗі, без вікон, але з двома каністрами бензину в багажнику. Нас обстріляли. Водій загинув, а по ходу в машину заскочили ще кілька бійців із розстріляної Волги, що рухалась позаду, серед яких і мій найкращий друг, 28-річний побратим Віталій Волкотруб з Бобринця. На превеликий жаль, з цього пекла живим солдат не повернувся, і «зелений коридор» в одну мить для нього став чорним. Так само як і для сотень інших бійців. Було дуже багато вбитих. Звичайно, це був кошмар. Це не передати словами… Слава Богу, що ми живі залишилися.
Ще півтори доби протримались на одному місці, в селі Красносільське. Але в нас уже не було ані зброї, ані техніки, ані людей. І тоді, нарешті, наше командування збагнуло, що краще домовитись. Домовитись із регулярними російськими військами про припинення вогню. Зі зловіщого кільця ми вийшли під знаком Червоного Хреста, який забрав поранених і виключно представників українських збройних формувань, тоді як добровольці лишилися в оточенні і живими з нього не вишли. Ця щаслива і водночас гірка мить у моєму житті сталася 1 вересня. Після цього десять днів я був у відпустці, більшу частину якої присвятив своїм полеглим побратимам. Аби пришвидшити їхнє поховання, заспокоїти рідних і віддати данину полеглим, поїхав до Дніпропетровського та Запорізького моргів на пізнання тіл, — ​зі смутком в очах розповідає Роман.
Після нетривалої відпустки на бійця чекала служба у військовій частині № 2336 міста Кіровограда. Та вже 31 грудня 2014-го за станом здоров’я Романа передчасно демобілізували. 9-го травня 2015-го олександрієць нагороджений нагрудним знаком «За військову доблесть». Невдовзі отримав і посвідчення учасника бойових дій.
Хочеться сказати і про те, що після Іловайська, 19 вересня, повернувшись додому, він поєднав свою долю із землячкою — ​олександрійкою Наталею, а за дев’ять місяців у їхній сім’ї з’явився первісток — ​Марк. Сьогодні ж на землі, яку спецназівець отримав від Протопопівської сільської ради, його родина зводить невеличкий власний будинок, у спорудженні якого він сам активно задіяний. При цьому Роман певен, що власних сил й наснаги йому вистачить, аби спорудити затишне сімейне гніздо, де обов’язково буде і комфортно, і спокійно, тим більше, що страхіття війни, тривоги, втрати і нелюдське, сталеве загартування, —  ​усе це для нього вже позаду…
Н. Луценко.

Нам є ким гордитися

Олександрійське медичне училище по праву вважається одним з кращих навчальних закладів не лише Олександрії, а і всієї Кіровоградщини. Його авторитет і якість підготовки спеціалістів постійно звідусіль приваблюють до себе випускників шкіл. Основний кістяк їх поступає до училища насамперед з Олександрійського району, а також з навколишніх районів: Світловодського, Знам’янського, Онуфріївського, Петрівського. Це засвідчує про неабияке прагнення юних випускників сільських шкіл бути благодійниками, бути корисними для суспільства. Та треба зауважити, що лише цим регіоном студентське коло нашого медучилища не обмежується. Є тут серед 430 його студентів чимало представників із Західної України, Черкаської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Миколаївської та інших областей України. А про авторитет і рівень підготовки медичних працівників в цьому навчальному закладі засвідчує ще і той факт, що кількість абітурієнтів, котрі бажають стати студентами чотирьох відділень училища, щороку досягає п’ятьох і більше чоловік на одне місце.
Зрозуміло, що екзаменаційна комісія завжди відбирає кращих з кращих. Отож і склад студентів тут відмінний, як і відмінно професійно підготовлені його випускники, які вірою і правдою служать людям та надійно захищають і рятують їх життя не лише в Україні, а й Польщі, Німеччині, Франції, інших країнах, адже не останню роль в цьому відіграє і те, що диплом випускника, наприклад, медсестринського відділення училища прирівняний до європейського і без заперечень визнається в Європі.
Про це з гордістю повідала мені заступник директора медучилища з виховної роботи Наталія Григорівна Щербина (на фото праворуч). А ще запевнила в тому, що їхні випускники — ​це справжній скарб медицини, адже їх з великим бажанням скрізь чекають. Найвищий вишкіл своєї професійної підготовки і найкращі людські якості та патріотичні почуття вони проявляють, у тому числі і в жорстоких боях на передовій лінії фронту на сході України в зоні АТО, захищаючи нашу державність, незалежність і вириваючи з пазурів смерті десятки і десятки українських воїнів, героїв України, за що їм треба лише низько вклонитися. Випускники нашого училища, як наприклад, Юрій Баленко чи Ігор Мельник та чимало інших їхніх побратимів не схиляються перед кулями ворога, вони свято виконують дану ними клятву — ​рятувати людське життя.
А між тим, в училищі готується гідна зміна тих, хто прийде їм на допомогу. Їх чимало, хто, де б ми не були, рятуватиме наше життя, і на кого ми з незаперечною довірою зможемо покластися. Одним з них, випускником фельдшерського відділення наступного року і котрий мріє продовжити навчання і стати лікарем, є Олександр Пшеничний (на фото ліворуч). З цим щирим, відкритої і відвертої, сповненої найкращими людськими якостями душі юнаком ми разом з Наталією Щербиною зустрілися в її кабінеті.
Неабияк приємно і спокійно стає на душі за наше майбутнє, коли відчуваєш, що поряд з нами зростає таке покоління, кришталиком якого є Олександр. Коли слухаєш його роздуми про життя, про визначення цінностей цього життя, свою роль в ньому, це немов бальзам на душу, немов якийсь острівок, на якому ми відгороджуємося від всіх негараздів і прикрощів.
Саша народився на Дніпропетровщині, в місті П’ятихатки, в робочій родині. Там закінчив першу П’ятихатську школу. Батько — ​працівник залізниці і, зрозуміла річ, він прагнув, щоб син продовжив його справу. Не хотіла, певно, і вся сім’я, щоб Саша обрав іншу професію. Та все ж таки вибір був за ним. І він твердо вирішив присвятити себе медичній справі. Щиро зізнаючись, він говорить: — ​Я розумів, що в якомусь сенсі моє життя — ​це необхідність допомагати людям. Йти в медицину, то був мій особистий вибір, ніхто до цього не підштовхував і не спонукав, та за приклад стали мої бабуся і мама, які теж присвятили себе цій справі. І коли я після вступу на перший курс провчився приблизно півроку, я твердо усвідомив і зрозумів: якщо я буду вчитися просто так і не зможу надати допомогу людині в скрутній для неї ситуації, то який тоді з мене медичний працівник. Ці думки корінним чином спонукали мене до того, що треба вчитися на совість, з повною відповідальністю, треба внутрішньо і професійно збагачуватися, щоб потім гарантувати собі надійну самостійну роботу і мати можливість допомагати своїм рідним, друзям, колегам, всім жителям України, адже всі вони прагнуть бути здоровими, бути кращими, досконалішими.
У цьому сенсі Саша оптимістично дивиться в майбутнє. По-перше, тому, що, за його оцінкою, в училищі працює надзвичайно сильний склад викладачів, котрий включає в себе досвідчених, вищого рівня викладачів, хірургів і акушерів, котрі дають найтвердішу базову підготовку своїм студентам, а, по-друге, тому, що студенти тільки за своїм усвідомленим бажанням, цю базову підготовку набувають і, тим самим, стають справжніми спеціалістами своєї справи, яких із задоволенням запрошують і приймають до себе будь-які лікувальні установи України, в тому числі ті, які направляють їх на навчання в Олександрійське медучилище і вже навіть під час проходження практики в цих установах бачать в них чудових і перспективних спеціалістів, надійних фахівців.
- Мені подобається навчатися і перебувати в навчальному процесі, — ​говорить Саша. — ​Подобається, як педагоги викладають свої предмети, думають, розмірковують. Можливо, в якихось моментах вони є занадто суворими, але після таких навиків і їхньої твердої позиції, я переконаний, у нашому подальшому житті все буде летіти немов «з рук». Тим більше, що в подальшому більшість із нас продовжить своє навчання у вищих навчальних закладах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Полтави, Києва, де вже традиційно багато навчається олександрійців, які, між іншим, також повертаються до стін рідного училища, стають його викладачами і продовжують славну його історію. І де б вони не були, базовою основою їхніх знань і майстерності завжди залишається навчання в нашому медичному училищі, де створені всі умови для навчання і проживання студентів.
Слухали ми з Наталією Григорівною Олександра і раділи за нього і його товаришів. А я радів ще за саму Наталію Григорівну, і всіх викладачів Олександрійського медичного училища, що в них навчаються такі студенти. Мабуть, дані Божою милістю, чи благодаттю. Спасибі Україні, що в нашій державі такі діти, спасибі батькам, що виростили і виховали таких дітей, адже майбутнє України справді за ними, як і справді за ними життя і здоров’я всього нашого нинішнього козацького роду. А воно, без сумніву, буде знаходитися у надійних руках таких представників нового нашого покоління, як Олександр Пшеничний. Тож хай життя, тобі, Сашо, і твоїм товаришам, світить яскравою зіркою успіху на всю його програму. Цього бажаємо вам всі ми.
В. ЮРЧЕНКО.

Головою ради районної організації ветеранів знову обрали Олександра Голуба

22 вересня відбулася восьма звітно-виборна конференція Олександрійської районної організації ветеранів України, в якій взяли участь ветерани району, голова РДА Андрій Коломійцев, голова райради Михайло Бойко, депутат обласної ради Дмитро Мошин, перший заступник голови організації ветеранів Кіровоградщини Олексій Демченко, начальники управлінь та відділів РДА, які безпосередньо забезпечують життєдіяльність наших ветеранів, сільські і селищні голови. 
На конференції було розглянуто звіт районної організації ветеранів, з яким виступив голова ради районної організації Олександр Голуб та звіт ревізійної комісії, з яким звітував її голова Микола Сироватка. Було також обрано новий склад президії організації ветеранів, ревкомісії та обрано делегатів на обласну звітно-виборну конференцію.
Про численні добрі справи, які здійснюються нашими ветеранами, та різноманітні заходи для них говорив у своїй доповіді Олександр Голуб, а потім підкреслювали у своїх виступах при обговоренні доповіді виступаючі Андрій Коломійцев, Михайло Бойко, Анатолій Клименко, Ольга Горбенко, Василь Афанасьєв, Олексій Демченко, Володимир Ткаченко, Василь Заріцький та інші. Усі вони пропонували визнати роботу нашої організації ветеранів задовільною. За таку пропозицію всі учасники конференції одноголосно і проголосували, а Олександра Голуба теж одноголосно знову обрали головою ради районної організації ветеранів України та висловили впевненість, що організація і надалі буде активно і плідно працювати та відповідати вимогам сьогодення. 
По завершенню роботи конференції члени президії районної організації ветеранів відвідали могилу комісара Казимира Сабанського і поклали на могилу квіти.
В. ЮРЧЕНКО.

У День партизанської слави

22 вересня, в День партизанської слави, біля меморіальної дошки партизанам Великої Вітчизняної війни, що встановлена на приміщенні райдержадміністрації і районної ради, зібралися керівники району, структурних підрозділів органів влади, ветерани і громадськість району. До всіх присутніх звернувся з промовою голова ради організації ветеранів району Олександр Голуб, голова райдержадміністрації Андрій Коломійцев, голова районної ради Михайло Бойко. У своїх виступах вони відзначили, що Олександрійщина в роки Другої світової війни завжди була партизанським краєм, де діяло декілька підпільних диверсійних груп, а також діяло партизанське з’єднання під командуванням полковника Іллі Діброви та комісара Казимира Сабанського, які гідно виборювали незалежність України. Вшановуючи ці героїчні події, керівники району і представники ветеранів та громадськості поклали до меморіальної Дошки партизанської слави живі квіти.
В. МИХАЙЛОВ.

Допомога з Данії - Новопразькому сиротинцю

Дві тонни гуманітарного вантажу вихованцям Новопразької школи-інтернату передав 17 вересня керівник Олександрійського району Андрій Коломійцев. Підтримати сиротинець районній владі допоміг благодійний фонд «Зірка надії», який сприяв транспортуванню гуманітарної допомоги з Данії в Україну й саму Нову Прагу. 40 коробок із зимовим та літнім дитячим одягом, взуттям й постільною білизною, без сумніву, стануть у пригоді вихованцям інтернату, яких тут сьогодні налічується 127 осіб.
— І хоча відповідно до норм використання речей діти в спецшколі забезпечені всім необхідним, однак додаткова допомога й підтримка зайвою не буде. Одяг швидко псується й зношується. Тому, коли речі надійшли із закордону в район, у нас і сумнівів не було, що передати їх потрібно саме до цієї спеціальної школи, — ​констатував А. Коломійцев.
— Це вже не перша і не остання допомога, яку «Зірка надії» передає вихованцям сиротинця. — ​додав представник благодійного фонду Вадим Коюденко. — ​Усі дитячі речі в хорошому стані. Вони пройшли необхідну хімічну обробку й мають відповідну документацію. Окрім того, разом з дитячими речами у заклад ми привезли ще й м’який інвентар — ​постільну білизну, рушники, наматрасники тощо.
На знак вдячності за підтримку таких соціальноважливих ініціатив керівник району Андрій Коломійцев вручив Вадиму Коюденку Подяку Олександрійської РДА, а також пообіцяв, що не забуватиме вихованців інтернату, та по можливості  ​підтримуватиме.
За турботу й розуміння гостям закладу також щиро подякував директор спецшколи Сергій Заєць.
В. ТИМОФЄЄВА.

Турбота про дітей - ​це наша спільна справа

Проблема навчання і виховання підростаючого покоління ніколи не втратить своєї актуальності, адже діти — ​гарант самозбереження, здоров’я і процвітання нації. Діти — ​наш найдорожчий скарб, наша надія, гордість, наше майбуття. Розвивати, підтримувати і заохочувати їх — ​святий обов’язок сім’ї, школи, влади і громадськості.
Під таким девізом працює наш Шарівський навчально-виховний комплекс «загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів — ​дошкільний навчальний заклад».
У цій нелегкій справі ми не самотні. Дуже приємно, що в наш час живуть такі люди, які готові прийти на допомогу іншим і роблять це безкорисливо, доброзичливо та від щирого серця. У народі кажуть, що добра людина — ​це щаслива людина. І доброта обов’язково повертається до того, хто її віддає.
Адміністрація, педагогічний та батьківський колективи, висловлюють найтепліші слова подяки Віктору Івановичу Кузьменку за матеріальну допомогу, виділену на ремонт шкільної їдальні. Завдяки доброму серцю Віктора Івановича, учні закладу забезпечені гарячим харчуванням та безкоштовним підвозом дітей до місця навчання. Ця підтримка — ​свідчення небайдужого ставлення до проблем освіти в Україні і розуміння непересічної важливості шкільного виховання.
Бажаємо Вам, шановний Вікторе Івановичу, міцного здоров’я, успіхів та удач у подальшій діяльності, щоб ще багато років Ви могли радувати людей добрими справами, нехай здійсняться всі Ваші мрії. Низький уклін за Вашу натхненну і самовіддану працю, за Вашу непохитну віру у майбутнє нашого краю. Хай Господь Бог сторицею віддячить за Ваше розуміння, підтримку і за частку душі, подаровану нам.
Ми вдячні долі, що поруч з нами живуть такі хороші люди, які цікавляться життям громади села, піклуються про наших дітей, завжди допоможуть у вирішенні будь — ​якого питання.
Сподіваємося, що наша співпраця і добрі товариські стосунки триватимуть, а нові проекти і плани реалізуються у майбутньому.

Спасибі вам, березівчани

П’ять років тому депутати Протопопівської сільської ради прийняли рішення про щорічне відзначення третьої суботи вересня Дня села Березівка. І ось в черговий п’ятий раз 19 вересня березівчани з неабияким патріотичним піднесенням відзначили цей свій своєрідний день народження села.
Мало не вся сільська громада зійшлася до місцевого будинку, щоб відзначити це свято. Воно, по суті, для людей стало подвійним, адже того дня поряд з будинком культури і дошкільним навчальним закладом «Світлячок» для 15 його вихованців відкривався дитячий ігровий майданчик, який напередодні встановили за кошти ТОВ «Агродар ЛТД» (директор Володимир Мірошніченко), його ж зусиллями за дієвої допомоги і сприяння батьків маленьких дітлахів.
День села символічно й розпочався з цієї знаменної події, коли настоятель Березівського храму Йосифа Обручника, протоієрей Миколай освятив майданчик і дав напутні слова на майбутнє. Цю доріжку на майбутнє відкрили після своїх теплих виступів і звернень до малюків і їхніх батьків молода мама Яна Кучеренко і Володимир Мірошніченко, котрі перерізали символічну стрічку відкриття майданчика.
У цей день з нагоди свята до громади с. Березівка завітали також голова райдержадміністрації Андрій Коломійцев, виконуюча обов’язки сільського голови Оксана Клочко, депутат районної ради, комерційний директор ТОВ «УкрАгроКом» Павло Фесюк, представники центральної районної бібліотеки, чимало інших знаних гостей. І кожен з них висловив березівчанам свої найщиріші слова поваги і вдячності за їхнє життя і працю.
А свято все наповнювалося і наповнювалося жителями села. І яке ж свято без пісні у співочому українському селі, де підкоряє всю Олександрійщину своїм талантом не лише відомий самодіяльний колектив «Березівчанка», а й найменші його жителі зі «Світлячка»?
Продовженням свята стала захоплююча концертна програма у переповненому залі будинку культури, котра продовжувалася мало не дві години і в якій взяли участь не лише місцеві аматори, а й кращі самодіяльні колективи Войнівки, Приютівки, Протопопівки. Низький уклін за цю програму хочеться висловити директору будинку культури Даші Ратушняк та сільському бібліотекарю Анжелі Зіненко, бо ж саме вони підготували і винесли на своїх тендітних жіночих плечах весь цей неймовірний сценарій, в якому, окрім заворожуючих пісень і танців, були щиросердні поздоровлення на адресу кращих трудівників села, його іменинників, учасників антитерористичної операції, що повернулися в рідну домівку із зони АТО, наймолодших жителів села, працівників культури, молодих матусь і всіх-всіх жителів березівської громади та подарунки для кожного.
Для неї, для цієї громади це було воістину справжнє неймовірне свято гордості за свій край, за свою землю, за своїх людей, своє село. І переконливим доказом цього стало те, що і після завершення, здавалося б, вже вщерть вичерпаної концертної програми у залі будинку культури свято сільчан продовжувалося майже до ранку наступного дня. Знову ж таки – з піснями, танцями і гордістю за самих себе.
Бережімо ж славні традиції, звичаї та свята нашого українського села, не цураймося таких подій та його буднів, бо село це криниця нашого родоводу, це наша велика родина. Спасибі вам, березівчани, що ви такі у нас є. Ви не звикли до слави, але ваша щоденна праця, ваше життя – то джерело людської мудрості і самовідданості.
В. ЮРЧЕНКО.






Більше фото - День села Березівка
БАНДУРІВКА. Добрими справами повниться скарбничка побутового життя бандурівської громади. І про це, звісна річ, турбуються, в першу чергу, депутати сільської ради, звернувши увагу останнім часом на чи не найболючішу проблему своєї території – стан внутрішніх сільських доріг. Нещодавно вони віднайшли можливості, щоб виділити на це 50 тис. грн. зі свого бюджету. А разом з цим досягли домовленостей з дорожньо-ремонтною службою м. Знам’янка, котра взялася за виконання поставлених перед нею завдань. Зокрема, постачання необхідної кількості для ремонту асфальту, необхідної техніки і виконання якісних робіт. У результаті ремонт центральної дороги вздовж села Бандурівка днями вже завершено і здійснюється подальший ямковий ремонт пошкодженого асфальтового покриття в с. Ясинуватка.
ДОБРОНАДІЇВКА. Що найбільше хвилює дорослих? Звісно ж, їхні діти. Їхня доля хвилює і владу добронадіївської громади, котра постійно опікується турботами підростаючого покоління. Саме виходячи з цього, днями на останній своїй сесії сільські депутати прийняли рішення виділити з місцевого бюджету майже двадцять дев’ять з половиною тисяч гривень для забезпечення безперебійного підвезення учнів до Добронадіївської школи і їхнього розвезення після уроків по домівках. Окрім того, депутати прийняли ще одне вкрай важливе для громади рішення. Знову ж таки з місцевого бюджету виділили п’ятдесят тисяч гривень для ремонту в цьому році своїх сільських доріг. Наразі йдуть пошуки надійного виконавця цих ремонтних робіт.
ОЛЕКСАНДРІВКА. Потурбувалися про сільську малечу і депутати Олександрівської сільської ради, виділивши з сільського бюджету 20 тис. грн.. і закупивши на ці кошти у м. Харкові для місцевого дошкільного закладу чудовий ігровий майданчик. Активну участь в його встановленні та впорядкуванні території навколо нього взяли батьки дошкільнят та жителі села, зокрема, Оксана Компальська, Віталій та Любов Гаврилюки, Оксана Романова, Андрій Фустиченко, Олена та Іван Штаньки, Микола Решетов, Вероніка Тепленко – Ковблюк та Олена Ішуніна. Роботи по укомплектуванню дитячого ігрового майданчика наразі знаходяться в самому розпалі. А дитячий сміх і галас багаточисельного складу малих вихованців дитсадка вселяють надію на краще життя у їхніх батьків.
НОВА ПРАГА. Вкрай життєво важливою для громади селища є така проблема, як надійність водопостачання по селищному водогону, який мало не критично вимагає за багато років своєї перебудови. Саме цій проблемі селищна рада і надає в цьому році надзвичайно велику увагу, виділяючи для ремонту необхідні кошти. Нещодавно завершено ремонтні роботи на окремих ділянках водогону по вул. Паризької Комуни. А в ці дні здійснюються активні роботи місцевим комунальним господарством під керівництвом Віталія Решетняка за кошти селищної ради по заміні старих, що вийшли з ладу, труб на нові пластикові по вул. Жовтневій на першій ділянці довжиною біля одного кілометра. В.ЮРЧЕНКО.

Андрій Коломійцев: «Підтримка та довіра громади – найцінніший показник у роботі керівника»

У рамках інформаційного проекту «10 запитань керівнику» ми спілкуємося з головою Олександрійської районної державної адміністрації Андрієм Коломійцевим (на фото) на актуальні теми, які сьогодні турбують жителів нашого міста та району. 
- Андрію Олександровичу, на якому етапі сьогодні знаходиться питання об’єднання громад на території Олександрійського району та які зміни після проведення цієї реформи відчують звичайні люди – жителі громади?
- Питання об’єднання громад на території Олександрійського району сьогодні перебуває на стадії обговорення. Влітку цього року Кіровоградською обласною радою було прийнято перспективний план, згідно з яким Олександрійський район має об’єднатися в одну велику Олександрійську територіальну громаду з центром у селищі Нова Прага. Цей план отримав схвалення на засіданні Кабінету Міністрів України, а тому сподіваємося, що через два роки ми успішно проведемо територіальну реформу, яка надасть нові можливості для розвитку Олександрійщини.
Після проведення реформи пересічні жителі кардинальних змін у своєму житті не відчують. Певні зміни торкнуться лише питання інфраструктури тих населених пунктів, які будуть визнані центрами майбутніх територіальних громад та бюджетоутворення  відповідного територіального центру. За таких умов відбудеться відповідне зменшення кількості сільських та селищних бюджетів, із подальшим визначенням єдиного бюджету на одну громаду. На практиці це визначає можливість громади  перерозподіляти свій фінансовий ресурс самостійно та особисто визначати пріоритетні напрямки витрат власного бюджету. 
- Питання субсидій - сьогодні одне з найактуальніших. Прокоментуйте, будь-ласка, як зараз відбувається процес призначення субсидій в Олександрійському районі?
- Це питання, дійсно, досить актуальне  не лише для жителів Олександрійського району, а й взагалі, для всіх громадян нашої країни. Можу сказати, що сьогодні робота з призначення субсидій для населення району ведеться планомірно та організовано. На цей час вже майже дві тисячі домоволодінь подали заявки на призначення субсидій, але я впевнений, що з початком опалювального сезону ця цифра збільшиться. Тому хочеться в черговий раз звернутися до мешканців Олександрійського району та нагадати, що ще є час до початку опалювального сезону, щоб  подати відповідні заяви до управління соціального захисту населення та скористатися можливістю отримати субсидію. На сьогодні ця процедура максимально спрощена, що дає можливість багатьом мешканцям Олександрійського району в найкоротші терміни оформити субсидію.
-  Аналізуючи роботу на посаді голови Олександрійської райдержадміністрації, як Ви особисто оцінюєте свій управлінський досвід та які для себе ставите завдання й перспективи на майбутнє?
- Мабуть не зовсім правильно оцінювати та говорити про свої здобутки, адже, як правило, про певну особу та результати її діяльності говорять люди, які бачать ці результати та мають змогу їх оцінити.  
У цьому контексті, напевне, слід згадати про те, що на початку цього року губернатор запропонував мені очолити найбільший район не тільки в Кіровоградській області, а й в усій Україні. Звичайно, це було непросте рішення для мене, адже очолювати район – це велика відповідальність, передусім, перед жителями, які довірили мені свій добробут. Однак, зважаючи на підтримку громади та губернатора нашої області, я все ж таки прийняв пропозицію Сергія Анатолійовича та вже в лютому цього року розпорядженням Президента України мене призначено на посаду голови Олександрійської райдержадміністрації.
Посада голови району – це щоденна копітка робота, яка потребує певного досвіду у вирішенні різноманітних питань щодо життєдіяльності та розвитку району; низки проблем, з якими постійно доводиться стикатися в своїй роботі. Однак, незважаючи на зовнішні та внутрішні, не завжди сприятливі фактори, сьогодні Олександрійський район залишається одним із найстабільніших у Кіровоградській області. І це дає мені підстави говорити про певний управлінський  та керівний досвід. Вважаю, що кожна людина повинна постійно підвищувати свій власний рівень особистості та прагнути до самовдосконалення. А тому я завжди намагаюся працювати над собою, підвищуючи свою професійну кваліфікацію, та робити все можливе для власного розвитку та особистісного зростання. І це дає мені впевненість у правильності свого наміру в майбутньому балотуватися на більш високі посади, на кшталт посади міського голови; завжди йти тільки вперед і ніколи не зупинятися до досягнутому. 
- Ви добре знаєте район, особливості роботи та проблеми сільгоспвиробників. А наскільки Ви обізнані зі специфікою життєдіяльності в місті, та які на сьогодні завдання вважаєте для Олександрії першочерговими?
- Передусім хочу сказати, що Олександрія, як і будь-яка інша територіальна одиниця, має свої унікальні проблеми, вирішення яких залежить, насамперед, від спільних зусиль влади та жителів міста. Протягом останніх трьох років я мав можливість спостерігати за політичною й соціально-економічною ситуацією в місті Олександрія та аналізувати дії й методи вирішення тих чи інших проблем нашого міста. І саме тому я вважаю за необхідне, в першу чергу, забезпечити реалізацію проектів, спрямованих на зміну застарілої системи влади на нову, більш відкриту та зрозумілу для звичайної людини. Щоб кожен житель Олександрії мав змогу, за бажанням, брати активну участь як у політичному, так і в економічному житті нашого міста. У свою чергу, від місцевої влади - підтримки ініціатив громадських організацій, комерційних і промислових підприємств діяльність яких направлена на покращення економічного та соціального рівня Олександрії.
Напевне, сьогодні потрібно обов’язково зазначити той факт, що стрімкий економічний розвиток міста можливий лише при існуванні позитивного економічного клімату. І саме тоді можна буде сподіватися, що в найближчий час стане можливим вирішення однієї з найгостріших проблем Олександрії, пов’язаної із забезпеченням населення  робочими місцями. 
А наостанок цього питання додам: – треба, насамперед, усвідомити,  що наступного дня після проведення виборів у місті нічого кардинально не зміниться, адже для будь-яких змін, у першу чергу, потрібен певний період, після якого можна буде говорити про відповідні результати.
- Поряд з Вами сьогодні працює команда, - це ті люди, які підтримують Вас. Які вимоги Ви ставите перед своєю командою, та хто може працювати з Вами й виконувати поставлені завдання?
- Передусім перед своєю командою я ставлю одну з головних вимог – це професійність. Незважаючи на те, які функції чи завдання виконує та чи інша людина, яку політичну силу вона представляє, я вважаю, що на кожному місці повинен бути  професіонал своєї справи.  У своїй команді я хотів би бачити молодих та амбіційних людей, які мають прогресивні думки та ідеї щодо перспективного розвитку Олександрійщини; мають бажання зламати бюрократичну машину, що сьогодні існує в державному правлінні не тільки нашого міста, а взагалі по всій країні, та людей, які хочуть і можуть працювати задля розвитку нашого міста та добробуту його жителів. 
- Розкажіть, будь-ласка, декілька слів про свою сім’ю та як рідні ставляться до Ваших політичних амбіцій?
- Я одружений, виховую сина, який цього року пішов у перший клас. Зважаючи на той факт, що в політичному житті я знаходжуся вже досить давно, а сьогодні очолюю Олександрійський район, моя сім’я всебічно підтримує мене, розуміючи моє бажання та намагання змінити ситуацію на краще в нашому місті та країні в цілому. І як для кожної простої людини, ця підтримка є дуже важливою для мене, адже саме мої рідні допомагають долати різні непрості ситуації в моєму житті. Сьогодні вони для мене є тим «залізним стрижнем», який надає стійкості та впевненості в своїх діях та задумах. 
- Дякуємо за розмову.
Спілкувалися Надія Бойко та  Вікторія Косяк.

Поделитесь