Під високим синім небом тануть сніги, скресає лід на річках, повертаються з далеких країв птахи до рідної землі, несучи на своїх крилах весну. Такого весняного дня 1925 року принесли лелеки радість і в сім’ю Грамів — Дмитра Антоновича і Пелагеї Сергіївни, в яких народився хлопчик, якого назвали Гришою. Всього у сім’ї було 4 дітей: крім Григорія, ще три сестри. Нелегким видалося дитинство. Трагічний 32-й забрав батька, у 33-му мамі довелося віддати двох молодших сестер до П’ятихатського дитбудинку, щоб врятувати їх від голоду. Незабаром, без відома матері, дівчаток відправили за Урал. Слід загубився, доля їх не відома і до сьогодні.
А роки юності Григорія затьмарила війна. Коли визволили село від окупантів, 18-річного хлопця призвали до лав армії. Спочатку пішки відправили на Полтаву, звідти на три місяці направили на курси молодих солдатів, а потім — в діючу армію на Волховський фронт — кулеметником. Визволяючи Псков, Новгород, Григорій Дмитрович був тяжко поранений в груди. Лікуватися направили в Новгород. Усе місто лежало в руїнах, тому госпіталь розташувався в палатках. Залікувавши рану, його відправляють на Ленінградський фронт, який тільки — що прорвав блокаду Ленінграду. Далі, визволивши Ленінградську область, його частина перейшла фінський кордон. Жахливий холод, чужа територія і небезпека чекали солдатів на кожному кроці. В одному з боїв Григорій Дмитрович був тяжко поранений в живіт. Лежачи в холодному снігу і стікаючи кров’ю, втратив всяку надію на порятунок, гомін бою відкочувався все далі і далі. Врятував від вірної смерті бойовий побратим з Полтавщини, відтягнувши пораненого товариша в пустий напівзруйнований будинок. Лише пізно ввечері його знайшли санітари. Собача упряжка, керована санітаром, і вивезла бійця до своїх. Знову шпиталь, на цей раз у Ленінграді. Після одужання відправили на фронт, цього разу на територію Прибалтики, визволивши яку перейшли кордон Польщі. Григорій Дмитрович брав участь у прориві Нарвинського плацдарму, дійшов до Вісли. Далі Східна Пруссія. Під Кенігсбергом знову тяжке поранення, на цей раз перебита нога, яку необхідно було ампутувати. Геніальні фронтові хірурги врятували ногу, хоч і вкоротили її на 8 см. Більше на фронт не повертався через поранення, та й війна закінчувалася. З війни повернувся інвалідом, маючи звання сержанта, та нагороджений медалями «За бойові заслуги» та « За відвагу».
У рідному селі, незважаючи на інвалідність, Григорій Дмитрович 30 років пропрацював трактористом у колгоспі. У 1951 році одружився. Разом із дружиною Олександрою Йосипівною народили і виховали трьох синів. У 1980 році прийшов час іти на заслужений відпочинок. Та не міг Григорій Дмитрович уявити себе без роботи і ще кілька років працював у колгоспі конюхом — візником.
Після смерті дружини 20 останніх років проживає сам. Займається господарством: двір, город — в селі роботи завжди вистачає. Та родина його зросла. Григорій Дмитрович має 7 онуків, 8 правнуків, його не забувають односельці, особливо Катерина Максимівна Шкуратько та Євгенія Тимченко. Часто відвідують його і волонтери школи: Антон Борщ, Валерій Мажара, Євгеній Гарагуля. Вони допомагають Григорію Дмитровичу по господарству і підтримують морально. Велику радість має він від спілкування із сільським головою, Олегом Волянським, який постійно цікавиться справами, станом здоров’я, потребами односельця.
Григорію Дмитровичу 90 років. Він один із тих ветеранів, з яким ми, учні та вчителі школи, радо зустрічаємо свято Перемоги. Цікаві розповіді, сумні та радісні спогади переносять нас у ті далекі роки. Та все ж розуміємо, що життя людське вимірюється не роками, а добрими вчинками.
Життя прожити — не поле перейти. І кожен проживає його по-своєму. Маючи в серці добро і любов до людей, роботящі руки, міцну підтримку з боку родини та односельців, Григорій Дмитрович щасливо зустрів свій ювілей. Тож бажаємо йому добра, здоров’я, міцного духу, побільше радості та втіхи у його домівку і, звичайно, вікового, сторічного ювілею. Та ще того, щоб він завжди залишався патріотом незалежної України і великим вболівальником за її долю. Таким, яким він є на сьогодні. Справжнім і відкритим, слугуючи у цьому надихаючим прикладом для всіх попельнастівців і, насамперед, для молоді.
Я. ШОВГЕЛЯ, З. ЖВАНКО, Л. ВОЙЦЕХОВСЬКА, вчителі Попельнастівської ЗШ І–ІІІ ст.
А роки юності Григорія затьмарила війна. Коли визволили село від окупантів, 18-річного хлопця призвали до лав армії. Спочатку пішки відправили на Полтаву, звідти на три місяці направили на курси молодих солдатів, а потім — в діючу армію на Волховський фронт — кулеметником. Визволяючи Псков, Новгород, Григорій Дмитрович був тяжко поранений в груди. Лікуватися направили в Новгород. Усе місто лежало в руїнах, тому госпіталь розташувався в палатках. Залікувавши рану, його відправляють на Ленінградський фронт, який тільки — що прорвав блокаду Ленінграду. Далі, визволивши Ленінградську область, його частина перейшла фінський кордон. Жахливий холод, чужа територія і небезпека чекали солдатів на кожному кроці. В одному з боїв Григорій Дмитрович був тяжко поранений в живіт. Лежачи в холодному снігу і стікаючи кров’ю, втратив всяку надію на порятунок, гомін бою відкочувався все далі і далі. Врятував від вірної смерті бойовий побратим з Полтавщини, відтягнувши пораненого товариша в пустий напівзруйнований будинок. Лише пізно ввечері його знайшли санітари. Собача упряжка, керована санітаром, і вивезла бійця до своїх. Знову шпиталь, на цей раз у Ленінграді. Після одужання відправили на фронт, цього разу на територію Прибалтики, визволивши яку перейшли кордон Польщі. Григорій Дмитрович брав участь у прориві Нарвинського плацдарму, дійшов до Вісли. Далі Східна Пруссія. Під Кенігсбергом знову тяжке поранення, на цей раз перебита нога, яку необхідно було ампутувати. Геніальні фронтові хірурги врятували ногу, хоч і вкоротили її на 8 см. Більше на фронт не повертався через поранення, та й війна закінчувалася. З війни повернувся інвалідом, маючи звання сержанта, та нагороджений медалями «За бойові заслуги» та « За відвагу».
У рідному селі, незважаючи на інвалідність, Григорій Дмитрович 30 років пропрацював трактористом у колгоспі. У 1951 році одружився. Разом із дружиною Олександрою Йосипівною народили і виховали трьох синів. У 1980 році прийшов час іти на заслужений відпочинок. Та не міг Григорій Дмитрович уявити себе без роботи і ще кілька років працював у колгоспі конюхом — візником.
Після смерті дружини 20 останніх років проживає сам. Займається господарством: двір, город — в селі роботи завжди вистачає. Та родина його зросла. Григорій Дмитрович має 7 онуків, 8 правнуків, його не забувають односельці, особливо Катерина Максимівна Шкуратько та Євгенія Тимченко. Часто відвідують його і волонтери школи: Антон Борщ, Валерій Мажара, Євгеній Гарагуля. Вони допомагають Григорію Дмитровичу по господарству і підтримують морально. Велику радість має він від спілкування із сільським головою, Олегом Волянським, який постійно цікавиться справами, станом здоров’я, потребами односельця.
Григорію Дмитровичу 90 років. Він один із тих ветеранів, з яким ми, учні та вчителі школи, радо зустрічаємо свято Перемоги. Цікаві розповіді, сумні та радісні спогади переносять нас у ті далекі роки. Та все ж розуміємо, що життя людське вимірюється не роками, а добрими вчинками.
Життя прожити — не поле перейти. І кожен проживає його по-своєму. Маючи в серці добро і любов до людей, роботящі руки, міцну підтримку з боку родини та односельців, Григорій Дмитрович щасливо зустрів свій ювілей. Тож бажаємо йому добра, здоров’я, міцного духу, побільше радості та втіхи у його домівку і, звичайно, вікового, сторічного ювілею. Та ще того, щоб він завжди залишався патріотом незалежної України і великим вболівальником за її долю. Таким, яким він є на сьогодні. Справжнім і відкритим, слугуючи у цьому надихаючим прикладом для всіх попельнастівців і, насамперед, для молоді.
Я. ШОВГЕЛЯ, З. ЖВАНКО, Л. ВОЙЦЕХОВСЬКА, вчителі Попельнастівської ЗШ І–ІІІ ст.